Журнал «Вестник Ассоциации психиатров Украины» (04) 2013

За останні роки помітно зросла кількість агресивних дій, актів жорстокого поводження з іншими серед різновікових груп у багатьох країнах світу. Якщо для країн Західної Європи та США така статистика існує давно, то для країн СНД, і в тому числі для України, це явище нове та потребує детального ви­вчення. Актуальність нашого дослідження пов’язана також і з тим, що проблема агресивності особистості та її психокорекції є ще недостатньо вивченою серед вітчизняних та зарубіжних психологів. Заслуговують окремої уваги, на нашу думку, праці А. Бандури, А.Х. Басса, Л. Берковіца, Р. Берон, Т. Боулбі, Д. Деффенбахер, Є. Ільїна, Г. Кассінова, Л. Кларк, М. Коларж, Р. Новако, А. Патерсон, Р. Тафрейт.

Агресія — це емоційний стан, що характеризується імпульсивною поведінкою, афективними переживаннями гніву, злості, прагненням заподіяти іншому травму (фізичну чи моральну). Це вмотивована деструктивна поведінка, що суперечить нормам і правилам поведінки людей у суспільстві та завдає шкоду об’єктам нападу [3].

Враховуючи тісний зв’язок між категоріями «психічний стан» та «психічна властивість», варто розмежовувати поняття агресії та агресивності.

Агресивність — це властивість особистості, що проявляється у схильності до швидкого розгортання стану агресії. Така властивість свідчить про понижений поріг його виникнення. Стан агресії є одним із найбільш афективних станів, що призводить до порушення самоконтролю, до дезадаптаційних та дезінтеграційних психічних проявів, порушень критичності мислення, появи ірраціональної поведінки з деструктивною спрямованістю і навіть до повної втрати самоконтролю та самовладання [3].

Залежно від способу поведінки у фрустраційній чи конфліктній ситуації виділяють вербальний, фізичний та опосередкований види агресії. Є.П. Ільїн на основі проведеного наукового аналізу наполягає на тому, що опосередковану агресію також варто поділяти на два підвиди: фізичний (грюкання, стукання тощо) та вербальний (плітки, злі жарти тощо) [4].

Стан агресії залежно від його негативних наслідків (загострення конфлікту, втрата авторитету, прихильності, соціальний осуд) часто може транс­формуватись в інші, також переважно негативні психічні стани. Зокрема, здійснений осудливий вчинок у стані агресії часто призводить до індукції психічних станів сорому та провини і у випадку їх тривалої дії з’являються такі деструктивні наслідки, як зниження самооцінки, гальмування ініціативності, активності, переважання зниженого, пригніченого настрою.

Сучасні підходи до психокорекції стану агресії та агресивності ґрунтуються на врахуванні механізмів виникнення та розвитку цих психічних явищ. Таким чином, для кращого розуміння новітніх технологій психокорекції агресивності слід розглянути основні детермінанти її появи та розвитку на основі аналізу науково­обґрунтованих теорій та концепцій.

На нашу думку, найбільшої уваги заслуговують когнітивні та біхевіоральні підходи до пояснення походження агресії та агресивності особистості.

Берковіц стверджує, що фрустрація — один із безлічі аверсивних стимулів, що здатні лише спровокувати агресивні реакції, але не призводять до агресивних дій прямо, а скоріше створюють готовність до них. Подібна поведінка виникає тільки тоді, коли присутні відповідні умови, що спричиняють агресію, яка пов’язана зі стимулами чи попередніми факторами, що провокують злість, або агресією в цілому [2, с. 43].

У розглянутому вище підході не враховувалися важливі аспекти людського досвіду. Мова йде про емоції та пізнавальну діяльність. Теорії, які ми розглянемо нижче, покажуть, наскільки важливо враховувати роль емоційних та когнітивних процесів при описанні агресивної поведінки людини.

У пізніх працях Берковіц переглянув свою теорію, перенісши акцент із посилань до агресії на емоційні та пізнавальні процеси і тим самим підкреслив, що саме останні лежать в основі взаємозв’язку фрустрації й агресії. Відповідно до його моделі утворення нових когнітивних зв’язків, фрустрація чи інші аверсивні стимули (біль, спека, неприємні запахи) провокують агресивні реакції шляхом формування негативного афекту. Берковіц стверджував, що перешкоди провокують агресію лише в тому випадку, якщо вони створюють негативний афект. Блокування досягнення мети, таким чином, не буде спонукати до агресії, якщо вона не переживається як неприємна подія. У свою чергу, те, як саме індивід інтерпретує негативний вплив, і визначає його реакцію на цей вплив [8, с. 453].

Згідно з цим поведінку можна контролювати, якщо навчати людей реально уявляти собі потенційну небезпеку, що може виходити від явно загрозливих ситуацій чи людей. Однак не можна ігнорувати важливу роль емоцій у цих моделях поведінки. На думку Зільмана, більшість людей навчаються реагувати на сприйняту ними провокацію відповідною агресією. Так що навички, які вони здобувають, коли когнітивні процеси дезінтегровані, є деструктивними. Відповідно до цих положень, найкращим способом навчитися контролювати чи усувати імпульсивну агресію є вироблення конструктивних або неагресивних звичок у відповідь на провокацію [7, с. 107].

Теорія соціального научіння, запропонована Бандурою, унікальна: агресія розглядається тут як певна специфічна соціальна поведінка, що засвоюється та підтримується в основному так само, як і багато інших форм соціальної поведінки. Згідно з думкою Бандури, аналіз агресивної поведінки вимагає урахування трьох моментів:

1) способів засвоєння подібних дій;

2) факторів, що провокують їх появу;

3) умов, при яких вони закріплюються [1, с. 26].

Щоб здійснити агресивну дію, потрібно знати, як користуватися зброєю, які рухи при фізичному контакті будуть болісними для жертви, а також потрібно розуміти, які слова чи дії заподіюють страждання об’єктам агресії. Оскільки ці знання не даються при народженні, люди повинні навчитися поводитися агресивно, хоча роль біологічних факторів не заперечується. Як у випадку будь­якої рухової активності, нервова система бере участь у здійсненні будь­якої дії, включаючи й агресивну. Одним з важливих засобів засвоєння людиною широкого діапазону агресивних реакцій є пряме заохочення такої поведінки. При одержанні підкріплення за агресивні дії підвищується ймовірність того, що подібні дії будуть повторюватися і надалі [11, с. 356].

У той час як безпосередній досвід відіграє важливу роль у засвоєнні агресивних реакцій, научіння за допомогою спостереження робить навіть більший вплив. Бандура звертає увагу на те, що небезпечно спиратися на метод проб і помилок. Такий спосіб засвоєння агресивної поведінки не є адаптивним процесом, оскільки загрожує небезпечними чи навіть фатальними наслідками. Більш небезпечно спостерігати за агресивною поведінкою інших; при цьому формується уявлення про те, як вибудовується поведінка, а надалі його символічне вираження може служити керівництвом до дії. Немає необхідності демонструвати наживо соціальні зразки подібної поведінки — їх символічного зображення в кінофільмах, телепередачах і навіть у літературі цілком достатньо для формування ефекту научіння в людей. Очевидно, у подібних випадках глядачі або читачі опановують нові агресивні прийоми за допомогою вікарного научіння (тобто через спостереження научіння інших) [2, с. 53].

Коли агресивні реакції засвоєні, на перший план виступають фактори, що відповідають за їх регуляцію, збереження, посилення, контроль. Існує три види заохочень і покарань, що регулюють агресивну поведінку. По­перше, це матеріальне заохочення і покарання, суспільна похвала чи осудження або послаблення чи посилення негативного ставлення з боку інших. По­друге, агресія регулюється вікарним досвідом: наприклад, шляхом надання можливості спостерігати, як нагороджують чи карають інших. І, нарешті, людина може сама собі призначати заохочення і покарання [8, с. 454].

За допомогою спостереження було виявлено, що заохочення агресії в інших, як правило, підсилює власну агресивність, а покарання спричиняє послаблення тенденції поводитися подібним чином [4, с. 329].

Люди черпають знання про моделі агресивної поведінки з трьох основних джерел. Родина може одночасно демонструвати моделі агресивної поведінки і забезпечувати її підкріплення. Ймовірність агресивної поведінки дітей залежить від того, чи зустрічаються вони з проявами агресії в себе вдома. Агресії вони також навчаються при взаємодії з однолітками, найчастіше дізнаючись про переваги агресивної поведінки під час ігор. І нарешті, діти вчаться агресивних реакцій не тільки на реальних прикладах (поведінка однолітків та членів родини), але і на символічних, пропонованих ЗМІ [8, с. 357].

Агресивні діти, як правило, виростають у родинах, де є величезна дистанція між дітьми та батьками, де мало цікавляться розвитком дітей, де не вистачає тепла і ласки, де до проявів дитячої агресії батьки ставляться байдуже, де як замість турботи і терпеливого пояснення надають перевагу силовим методам, особливо фізичному покаранню [1, с. 66].

Саме в лоні родини дитина проходить первинну соціалізацію. На прикладі взаємовідносин між членами родини вона вчиться взаємодіяти з іншими людьми, навчається поведінки і форм відносин, що збережуться в подальшому житті. Реакції батьків на неправильну поведінку дитини, характер відносин між батьками і дітьми, рівень сімейної гармонії або дисгармонії, характер відносин з рідними братами або сестрами — це і є фактори, що можуть визначати агресивну поведінку дитини в родині та поза нею, а також впливати на її відносини з оточуючими людьми.

Запобігання агресивній поведінці або її викорінення може бути здійснено двома шляхами. Агресивні дії, вчинки треба або залишати без підкріплення, без нагороди, або активно за них карати. Якщо батьки не звернули увагу або проігнорували акти агресії маленької дитини, тоді в силу обмеженості її кола спілкування сім’єю вони дійсно залишаться непідкріпленим. Якщо ж батьки ігнорували акти агресії підлітків, тоді вони не обов’язково залишаться непідкріпленими, адже коло спілкування підлітка вже не обмежується сім’єю. У тому числі у вигляді схвалення однолітками агресії «неправильних (не­справедливих) дій батьків». Крім того, в силу вираженої у підлітковому віці тенденції випробовувати різні соціальні норми і правила на міцність і через це визначати допустимі рамки у своїй поведінці відсутність реакції дорослих на акти агресивної поведінки вже сама по собі може стати позитивним підкріпленням агресії [4, с. 344].

Патерсон і його колеги, розробили базову модель зв’язку між характером сімейного керівництва й агресивністю. Одна зі сторін моделі — незрілі методи регулювання дисципліни. Це означає, що батьки непередбачувані і непослідовні у виборі покарань за неприйнятну поведінку. Такі незрілі методи регулювання дисципліни підготовлюють ґрунт для засвоєння дитиною силової тактики відстоювання своїх інтересів. Якщо батькам не вистачає уміння навчити дитину додержуватися визнаних правил поведінки, її манерою стають непокора і пустощі, також можна дати волю кулакам. Цей стиль стає домінуючим у відносинах з людьми [2, с. 104].

Використання фізичних покарань як засобу виховання дітей у процесі соціалізації приховує в собі ряд специфічних небезпек. По­перше, батьки, які карають дітей, фактично можуть виявитися для них прикладом агресивності. У таких випадках покарання може провокувати агресивність надалі. Дитина починає вважати, що фізична агресія — це засіб впливу на людей і контролю над ними, і буде надавати перевагу цим методам при спілкуванні з іншими. Якщо покарання занадто збуджує й засмучує дітей, вони можуть забути причину, що породила подібні дії. Фактично стратегія соціалізації в цьому випадку заважає засвоєнню правил прийнятної поведінки. По суті справи, покарання змушує ховати зовнішні прояви небажаної поведінки, але не усуває її. І нарешті, будь­яке покарання вимагає роз’яснення, воно повинно займати визначену нішу в системі емоційних відносин між батьками та дітьми [7, с. 146].

Отже, ми розглянули основні детермінанти агресивної поведінки, без урахування яких неможливо здійснити ефективну психокорекцію та профілактику агресивних проявів особистості.

З метою психокорекції деструктивних проявів гніву та агресії варто розглянути тривимірну модель, що включає та поєднує фізіологічний, когнітивний та поведінковий компоненти. Саме на використанні тривимірної моделі базується когнітивно­поведінкова терапія, що має на меті управління гнівом та агресією. У рамках психокорекції врахування фізіологічного компонента фокусоване на навчанні технік релаксації. Когнітивний компонент психокорекції орієнтований на вивчення дезадаптивних думок, механізмів їх виникнення та на виявлення типових ірраціональних когнітивних припущень та переконань. Поведінковий компонент спрямований на моделювання та здобуття особистістю корисних соціальних навичок та засвоєння нових, більш адаптивних зразків поведінки.

На основі когнітивно­поведінкового підходу нами було розроблено та апробовано тренінгову програму з корекції агресивності особистості та управління гнівом.

Щодо організації та особливостей проведення тренінгу з корекції агресивності особистості та управління гнівом існує низка методичних та психологічних засад. Насамперед варто зауважити, що на початку тренінгу є необхідною індивідуальна та групова робота з метою вмотивування учасників до самозмін своїх ірраціональних установок та поведінкових стереотипів. По­друге, на етапі встановлення правил діяльності тренінгової групи вводяться додаткові вимоги, що унеможливлювали б прояви фізичної агресії та приниження особистості під час тренінгу. По­третє, тренінг розрахований не лише на учасників, які мають стійкі надагресивні форми реагування, але й на тих, які надто стримують свої агресивні реакції, чим порушують свій стан психічного та фізичного здоров’я. І останнє — тренінг може бути ефективним лише у випадку формування нових навиків взаємодії у повсякденному житті між заняттями у формі домашніх завдань чи самостійної роботи учасників.

Метою та завданнями тренінгу є:

— усвідомлення учасниками когнітивних, емоційних, поведінкових та соматовегетативних механізмів появи та розвитку стану агресії, пояснення зв’язку між станами роздратування, гніву, люті та агресії;

— усвідомлення учасниками відсутності умінь виражати свій гнів в інших формах, окрім надагресивних проявів, та формування відповідних умінь та навичок зреагування на агресії у соціально­при­йнятних формах;

— розвиток внутрішньоособистісних механізмів розпізнання, контролю та керування станом гніву та агресії;

— формування умінь вдало відстоювати свої права, давати дієву та відповідну відсіч агресивним нападам опонентів в асертивній формі тощо.

Основними підходами до психокорекції проблеми агресивності особистості у даному тренінгу є:

1. Аналіз та свідома самокорекція когнітивних дисфункційних когніцій. Найбільш стимулюючими до проявів агресії було визнано ірраціональні припущення, правила та переконання, що пов’язані з дисфункційними мисленнєвими стратегіями: надузагальнення, дихотомії, «негативний фільтр», зобов’язання та ін.

2. Врахування підтримуючих психічних механізмів агресивного реагування. Найбільшої уваги серед таких механізмів когнітивно­поведінкового обумовлення заслуговують «негативні пророцтва», «агресія­автоагресія», «відстрочені наслідки гіперкомпенсації через агресію». На нашу думку, варто детальніше зупинитись на їх описі. Кожен із цих механізмів виглядає як замкнений самодетермінований цикл когнітивного та поведінкового реагування, що обумовлює та підтримує агресивність особистості.

«Негативні пророцтва» як механізм стимулювання та підкріплення агресивного реагування розгортається в кілька етапів. На першому етапі за певного життєвого досвіду (критичних, травмуючих подій) в особистості з’являються негативні думки та уявлення щодо інших, взаємостосунків із ними тощо. Надалі така особистість починає більш усвідомлено та стійко вірити у свої думки та уявлення, екстеріоризуючи їх у формі певної поведінки (наприклад, ігнорування інших чи неусвідомлене провокування інших), що через якийсь час викликає зменшення кількості соціальних контактів, посилює байдужість чи агресивність оточуючих стосовно даної особистості і таким чином підтверджує її негативні «пророцтва». І зрештою така особистість починає потрапляти у пастку своїх же негативних уявлень та поведінкових проявів, коли з часом з нею насправді інші перестають спілкуватись або поводяться агресивно, і її уявлення таким чином перетворюються на негативні переконання, які ще більше посилюють агресивні прояви.

«Агресія­автоагресія» — це специфічний та водночас типовий механізм підтримки та посилення агресивних станів особистості. Подібний механізм часто властивий людям, які поряд із відсутністю умінь виражати гнів та агресію в конструктивних формах мають загострене почуття моральної відповідальності за мінімальну втрату самоконтролю під час спілкування з іншими. У такому разі особистість, невдало виразивши стан гніву, індукує низку перебільшених автоматичних думок щодо неприпустимості (аморальності) такої поведінки у подібній ситуації. Як наслідок, така особистість починає переживати сором, самороздратування (автоагресію). Перебування під впливом подібного стану призводить до надто виражених намагань контролювати свою поведінку та емоції, а також викликає значне психоемоційне напруження та внутрішньоособистісний дискомфорт. Згодом останнє зумовлює новий та більш інтенсивно виражений прояв гніву та агресії як спосіб реагування на внутрішнє напруження. Таким чином, формується нова замкнена система взаємообумовленого реагування, де кожен новий за інтенсивністю стан посилює попередній.

Іноді стан гніву виступає як компенсаторний механізм щодо проявів тривоги, страхів, емоційного дискомфорту. У такому випадку можна спостерігати ще один типовий варіант підтримуючої поведінки, який може бути названо «відстрочені наслідки гіперкомпенсації через агресію». Останній часто є характерним для осіб із соціальними страхами та невпевненістю. Така особистість у стані тривоги та страху намагається швидко об’єктивувати джерело своїх переживань та індукує стан гніву як компенсатор. У стані гніву такі особи відчувають себе більш упевненими, зникає тривога та страх, але використання подібного механізму згодом зумовлює те, що прояви гніву стають інтенсивнішими та набувають агресивних ознак. А вже за якийсь час така особистість непомітно навіть і для себе формує агресивність як власну стійку властивість, що є відстроченим наслідком неадекватного використання механізмів емоційної саморегуляції.

Враховуючи доказову базу таких дослідників, як А. Бандура, Д. Деффенбахер, Г. Кассінова, М. Коларж, Р. Новако, Р. Тафрейт, основними напрямками роботи у розробленому нами тренінгу є:

— Фізіологічний напрямок. Завдяки покращенню самоконтролю та соматовегетативної саморегуляції агресивна особистість може усвідомити, що вона неправильно когнітивно інтерпретувала фізичні відчуття, що передували нападам гніву та агресії. Поступове навчання агресивних особистостей релаксації помітно дозволяє поліпшити рівень їх толерантності і стимулює їх усвідомлювати різницю між гнівом, автоматичними процесами та процесами, що піддаються контролю за допомогою релаксації. Найбільш ефективними виявилися метод прогресивної м’язової релаксації (модифікований варіант), техніка абдомінального дихання, техніки візуалізації з метою релаксації.

— Когнітивний напрямок. Даний напрям перед­бачав формування мотивації особистості до змін. Мотивація особистості до змін власної агресивності може бути ініційована за допомогою техніки «пошуку виграшу та втрат». Зосереджуючись на епізодах прояву агресії, за допомогою цієї техніки людина має можливість розглянути переваги та недоліки своєї поведінки. Для того щоб агресивна особистість усвідомила в цілому механізми та тригери (модифікатори), які призводять його до дез­адаптивної поведінки, деякі конкретні напади гніву необхідно детально проаналізувати (ситуації, послідовність провокування, тон, поза, зміст, наслідки) за допомогою ведення щоденників нападів гніву, рольових ігор та сократівської бесіди. Одним із основних підходів у корекції агресивності особистості є когнітивна реструктуризація «гарячих» думок, ірраціональних правил та припущень, формування навику когнітивного самомоніторингу до найменшого початкового відхилення у бік появи стану гніву та агресії, градуйовані когнітивні репетиції в уяві в поєднанні з уже сформованими навичками саморелаксації, створення когнітивних копінг­карток тощо.

— Поведінковий напрямок. Цей напрям передбачає розвиток соціальних навиків та умінь з метою заміни агресивної поведінки асертивною або формування навиків конструктивного агресивного реагування. Слід зауважити, що досягнути результату із зменшення поведінкових проявів агресії можливо лише тоді, коли з умов тренінгу буде визначено дуже чітку та конкретну модель бажаної, нової поведінки з урахуванням способів її заохочення та підкріплення. У реалізації цього напрямку використовуються метод рольових ігор, планування та впровадження нової моделі поведінки у значимих для особистості фрустраційних ситуаціях, закріплення нових навиків за допомогою методів позитивного підкріплення. Рекомендованою є демонстрація гніву в різних ситуаціях. Демонстрація гніву може використовуватись при невтручанні у соціальних ситуаціях: підтримання контакту з іншими особами, не беручи участі в дискусії, але з внутрішнім самоаналізом дез­адаптативних думок та помилкових інтерпретацій; а також демонстрація гніву з участю в дискусіях, у яких особистість на практиці застосовує свої вже усвідомлені нові соціальні навички — висловлює та вислуховує критику, використовує активне слухання, висловлює відмову, різні думки тощо.

Таким чином, у нашому тренінгу з психокорекції агресивності особистості пропонується використання сучасних методів когнітивно­поведінкової психотерапії. Застосований нами психокорекційний підхід враховував фізіологічний аспект (релаксація), когнітивний (ідентифікація та корекція ірраціональних когнітивних інтерпретацій) та поведінковий (поліпшення і формування нових соціальних навиків). Результати впровадження тренінгу засвідчують його ефективність, розширюють можливості особистості щодо контролю гніву, вказують на поліпшення показників соціальної адаптованості його учасників унаслідок засвоєння більш адекватних соціальних навичок. Отже, сучасні технології когнітивно­поведінкової психотерапії виявились ефективними у випадку групової форми психокорекції проявів агресивності особистості різного генезу.

Однак, враховуючи допоки незначну кількість вибірки досліджуваних, дана програма буде впроваджуватись та апробовуватись надалі з метою підтвердження вірогідності отриманих результатів, а її детальний зміст буде опубліковано.