Газета «Новости медицины и фармации» Гастроэнтерология (489) 2014 (тематический номер)

Статья опубликована на с. 28-33

Значна поширеність, швидке зростання захворювань підшлункової залози (ПЗ) (приріст у середньому на 70,0 % (182,9 % — у 2005 р., 169,8 % — у 2003 р. проти 99,9 % — у 1997 р.)) (Філіппов Ю.О. і співавт., 2005) із високим рівнем випадків тимчасової непрацездатності й первинної інвалідизації (до 15,0 %) ставить дану патологію на одне з чільних місць серед медичних і соціально–економічних проблем (Губергріц Н.Б., 2012; Харченко Н.В., 2011; Маєв І.В., 2010, Ali-El-Wafa A., 2007; Buchler M.W., 2002). Хронічний панкреатит (ХП) є однією з найбільш складних проблем у сучасній гастроентерології через труднощі ранньої діагностики, часті випадки гіпердіагностики та низьку ефективність лікування (Степанов Ю.М., 2011; Губергріц Н.Б., 2011; Бабак О.Я., 2011). Частота ХП серед населення різних країн у структурі захворювань шлунково-кишкового тракту (ШКТ) становить від 5,1 до 9,0 % (Філіппов Ю.О., 2006; Губергріц Н.Б., 2008). Причому спостерігається тенденція до збільшення частоти захворюваності пацієнтів молодого віку, якщо порівнювати зі статистикою 90-х років минулого сторіччя. ХП характеризується часто рецидивуючим перебігом.

Відомо, що патологічні зміни в ПЗ, які виникають на тлі обмінних порушень, так звані дисметаболічні форми ХП, і які найчастіше спостерігаються при цукровому діабеті (ЦД), дисліпідеміях, гемохроматозі, гіперпаратиреозі та ін., також часто залишаються поза увагою практичних лікарів і тому діагностуються на пізніх стадіях захворювання (Губергріц Н.Б., 2010; Христич Т.М., 2011). Такі хворі не отримують диференційованої терапії з урахуванням корекції ліпідних порушень, які часто є домінуючими факторами прогресування ХП й наростання функціональної неспроможності ПЗ та розвитку трофологічної недостатності (ТН) (Буклис Э.Р., 2004; Бабінець Л.С., 2008; Duggan S.N., 2008).

У літературі мало відомостей про особливості порушень ліпідного статусу при ХП, взаємозв’язки показників ліпідного гомеостазу із клінічними характеристиками ХП та параметрами трофологічного статусу (ТС). Особливої уваги заслуговують хворі з симптомами прогресування ХП та типовими кластерами метаболічного синдрому (МС). Поширення МС в загальній популяції залежно від країни коливається від 14 до 24 %. Лідером серед країн світу є США, причому поширеність МС удвічі більша за ЦД, і в найближчі 25 років очікується збільшення темпів зростання МС на 50 %. [45]. Проте МС — це комплекс не тільки метаболічних, але й гормональних і клінічних порушень, що є фактором розвитку серцево-судинних захворювань, в основі яких є інсулінорезистентність (ІР) та компенсаторна гіперінсулінемія [5, 6]. Багато дослідників вважають, що саме спадкова схильність до ІР та ожиріння в поєднанні з гіподинамією та надлишковим харчуванням і визначає розвиток абдомінального ожиріння і тканинної ІР [40, 41]. Популяційні дослідження, проведені в Італії, засвідчили, що ІР спостерігається у 84 % хворих із гіпертригліцеридемією, у 42 % — з гіперхолестеринемією, у 95 % — з МС [40]. Важливо, що гіперінсулінемія при МС пригнічує розпад жирів, що сприяє прогресуванню ожиріння [18, 25, 41, 42]. Порушення ліпідного метаболізму досить часто асоціюється з так званою ліпідною тріадою: підвищення рівня тригліцеридів (ТГ), атерогенних ліпопротеїнів низької щільності (ЛПНЩ) та зниження ліпопротеїнів високої щільності (ЛПВЩ). Ця тріада лежить в основі патогенезу як атеросклерозу, ішемічної хвороби серця (ІХС) та інших захворювань, так і оксидативного стресу в цілому [6, 17, 27, 37]. Ліпотоксичність, яка є одним з інструментів патологічного процесу при дисліпідеміях, асоціюється з ІР, МС та ЦД ІІ типу [46, 48]. За останні роки в клініку внутрішніх хвороб введено термін «ліпідний дистрес-синдром» (ЛДС), який розглядають як системне порушення метаболізму, в основі якого лежить гіпер- і дисліпідемія [27, 35, 37]. ЛДС включає багато патологій, об’єднаних спільними патогенетичними механізмами розвитку (ІХС, облітеруючий атеросклероз артерій нижніх кінцівок, холестероз жовчного міхура, ЖКХ, ліпогенний панкреатит, жировий гепатоз), і ІР зокрема [27, 35]. Зміни метаболізму при ЛДС мають системний характер і супроводжуються порушеннями функцій різних органів [35]. Тобто ЛДС — системна патологічна реакція організму на основі порушень ліпідного обміну (ПЛО), що являє собою патобіохімічні й патоморфологічні процеси, що виходять за межі одного органа, спричиняючи виникнення нових або прогресування наявних захворювань. Патологічні процеси при ЛДС, фундаментом якого є ПЛО, мають загальні принципи етіопатогенезу незалежно від причин виникнення цих порушень. Зокрема, атеросклероз на тлі ПЛО є причиною хронічної ішемічної хвороби органів травлення, яка також є проявом ЛДС, причому клінічні симптоми її неспецифічні [9, 19, 27, 35]. Таким чином, концепція ЛДС найбільш повно на сьогодні розкриває етіопатогенез багатьох захворювань, що пов’язані з порушенням ліпідного метаболізму [19, 37].

На основі вищенаведених даних можна зробити логічний висновок, що проявом ЛДС є також МС. Захворювання ПЗ виявляються у 18 % хворих, у яких діагностовано МС, з них у 12 % — ХП, і в 6 % — гострий ліпогенний панкреатит [18, 40, 46]. За результатами останніх досліджень, МС при ХП найчастіше спостерігається у віковому інтервалі 40–60 років, де його питома вага становить 78,4 ± 2,1 %. Серед усіх хворих на ХП питома вага таких пацієнтів становить 12,6 ± 0,6 %. Коефіцієнт поєднання ХП з МС дорівнює 2,90 ± 0,34 [39, 40, 43]. Наявність МС та пов’язаної з ним дисліпідемії значно погіршує прогноз і є одним з чинників ризику виникнення жирового панкреонекрозу, що пояснюється наростанням дисліпідемії. Такі хворі помирають від жирового панкреонекрозу в 5,6 раза частіше від хворих на ХП без МС [18, 27, 39].

Якщо ожиріння є зовнішньою ознакою МС, то гіперглікемія та дисліпідемія — головні біохімічні критерії синдрому [21, 41, 44]. Багато науковців вважають, що при МС одним із механізмів розвитку ХП є також порушення гормонального профілю з тенденцією до підвищення рівня естрогенів та андрогенів у крові. На тлі підвищеного рівня естрогенів у крові формується антиатерогенний ліпідний профіль. Екзогенний холестерин (ХС) в основному виділяється з жовчю. Як наслідок, жовч перенасичується ХС і в ній формуються мікроліти [11, 13]. При тривалому травмуванні макролітами ділянки фатерового сосочка формується стеноз, а це веде до розвитку внутрішньопротокової панкреатичної гіпертензії й розвитку обструктивного ХП [11, 13, 48]. При переважанні підвищеного рівня андрогенів у крові створюється атерогенний ліпідний профіль. Також ожиріння як компонент МС сприяє зниженню зовнішньої секреції ПЗ, ймовірно, через жирову дистрофію ацинарних клітин або ліпоїдоз органа [11, 44, 47, 48]. Враховуючи те, що ожиріння є основною причиною підвищеного вивільнення жирних кислот і розвитку дисліпідемій та ІР і є фундаментом формування МС [47], то великої уваги науковців заслуговує окрема група хворих на ХП із підвищеною вагою. За даними багатьох джерел до 2007 року, більшість дорослого населення США, країн Західної Європи страждає від надмірної маси тіла або ожиріння. Підраховано, що всього у світі надмірну вагу з ІМТ > 25 мають близько 1,6 млрд жителів, а ожиріння (ІМТ > 30) — близько 400 млн [43, 52]. А згідно з даними ВООЗ (2003 р.), майже 1,7 млрд мешканців планети (це приблизно кожний четвертий житель) мають надмірну масу тіла, до 2025 року від ожиріння страждатимуть майже 40 % чоловіків та 50 % жінок [51, 52]. Зараз доведено, що гастроінтестинальна і гепатобіліарна системи мають одне з основних значень у регуляції маси тіла та енергетичного балансу, а ожиріння, у свою чергу, веде до серйозних порушень у функціонуванні ШКТ. Саме тому науковий та клінічний інтерес науковців фокусується на поєднанні ожиріння та панкреатичної патології, неалкогольної жирової хвороби печінки, раку ПЗ та товстого кишечника й ін. [41, 42, 51]. Так, доведено, що при ожирінні ризик розвитку ХП підвищений, а при виникненні цього захворювання на тлі ожиріння патологія ПЗ має несприятливий перебіг, гірше піддається терапії, вищою є частота ускладнень і ризик раку ПЗ [51–53]. Огрядні люди частіше страждають від тяжких форм панкреатиту, що, ймовірно, пояснюється скупченнями жиру навколо ПЗ, зниженням активності панкреатичних ферментів і накопиченням токсичних продуктів в організмі [11, 13]. Систематичне споживання жирної їжі призводить до гіперпродукції холецистокінину (панкреозиміну) та ліполітичних ферментів ПЗ при незмінному об’ємі секрету та бікарбонатів [28, 34]. Відповідно, концентрація ферментів в панкреатичному соку підвищується. Як наслідок, виникає преципітація білка з утворенням «білкових пробок» у просвіті ацинусів і дрібних проток, що веде до порушення відтоку секрету і сприяє розвитку панкреатиту [28, 34, 43]. Також доведеним фактом у патогенезі гіперліпідемічних панкреатитів, окрім вказаної вище жирової інфільтрації ацинарних клітин, є обструкція судин залози [23, 24]. Патогенез ХП при ожирінні також включає надмірне утворення вільних жирних кислот, які утворені внаслідок інтенсивного гідролізу ТГ під впливом ліпази, що справляють цитотоксичний вплив на ПЗ [7, 26, 36]. Явище ліпотоксичності — пригнічувального впливу підвищеної концентрації ліпідів на функцію b-клітин, як і при ЛДС, є патогенетичним інструментом для розвитку та прогресування ендокринної недостатності ПЗ при ХП [11, 12, 16]. Дисліпопротеїнемія при абдомінально-вісцеральному ожирінні часто супроводжується ураженням печінки та ПЗ у вигляді жирового гепатозу та ліпогенного панкреатиту [18, 23, 45] і характеризується: підвищенням рівня вільних жирних кислот, гіпертригліцеридемією, зниженням умісту ХС ЛПВЩ, підвищенням рівня ХС ЛПНЩ, аполіпопротеїну В; збільшенням співвідношення ХС ЛПНЩ/ХС ЛПВЩ [46–48].

ХП з екзокринною недостатністю ПЗ часто супроводжується кишковим дисбіозом [1, 4, 16, 49]. При зменшенні кількості лакто- і біфідобактерій знижується активність ферментів декон’югаз, що перетворюють кон’юговані глікохолеві й таурохолеві аміди в тяжкорозчинні жовчні кислоти, які можуть зв’язувати велику кількість вільного холестерину в товстому кишечнику і виводити його з калом. Як наслідок, підсилюється всмоктування вільного ХС у кров, що веде до гіперхолестеринемії й створює умови для виникнення МС [16, 40].

Не менш важливою в наростанні патологічних змін у ПЗ у хворих на ХП у поєднанні з дисліпідемією є роль патофізіологічних регуляторних систем організму — дисбаланс системи перекисної ліпопероксидації (ПОЛ) й антиоксидантного захисту (АОСЗ) та порушення цитокінового гомеостазу. Доведено, що у хворих на ХП навіть у періоді ремісії захворювання відбувається активізація ПОЛ з одночасним розвитком недостатності АОСЗ. Таким чином, дисбаланс у системі ПОЛ/АОСЗ є пошкоджувальною ланкою в ланцюгу метаболічного контролю, він впливає на формування і прогресування захворювання [2, 3, 34]. Інтенсифікація ПОЛ при ХП рідко пов’язана з автолізом паренхіми ПЗ [13]. Частіше вона зумовлена гіпоксією органа, стресовими впливами. При цьому виникає так зване порочне коло: гіпоксія призводить до подальшого посилення процесів ПОЛ, збільшення модифікованої атерогенної фракції ліпопротеїнів, інгібування ферментативної ланки АОСЗ, що в подальшому спричиняє наростання синдрому ендотоксемії, збільшення гіпоксичних та ішемічних змін в органах і тканинах, а також призводить до порушення процесів апоптозу, розвитку системних метаболічних змін [13, 20, 29, 30]. Оксидативий стрес посилюється за наявності надлишкової кількості субстрату (гіпертригліцеридемія). При цьому вільні радикали блокують обмін речовин в ацинарних клітинах, розплавляють лізосомальні гранули та гранули зимогену, окислюють ліпіди клітинних мембран, внаслідок чого починається запальна реакція із дегенерацією мастоцитів, активацією тромбоцитів і комплементу, що, у свою чергу, активує панкреатичні проферменти [29, 30, 46]. При сформованій ТН виникає дефіцит мікроелементів і вітамінів, що лежить в основі зниження функції АОСЗ при ХП та активізації ПОЛ, і потенціює хронічний запальний процес у тканині залози та прогресування фіброзу й атрофії паренхіми.

Тому таке поєднання патологічних станів надає ще більшої клінічної та патофізіологічної гетерогенності ХП і переважно виставляє акценти в лікувальній тактиці в бік діагностики та попередження серцево–судинної патології, а не функціональної недостатності ПЗ. Проте дисліпідемія при ХП в поєднанні із МС може бути індуктором патологічних змін не тільки в ендокринному статусі, серцево-судинній системі, але й у тканині ПЗ з наростанням її зовнішньосекреторної неспроможності. Такий спільний патогенетичний механізм потребує максимально точної і ефективної корекції для усунення дисліпідемій.

Для верифікації явищ зовнішньосекреторної та інкреторної недостатності ПЗ, а також дисліпідемії при ХП в арсеналі лікаря повинні бути стандартизовані та ліцензовані загальноприйняті методики їх встановлення.

Для визначення глибини ЗСН ПЗ у хворих на ХП використовують новий панкреатичний тест, що є золотим стандартом, — визначення рівня фекальної b-еластази, протеолітичного ферменту ПЗ. Метод має ряд суттєвих переваг над іншими тестами: неінвазивність; висока стабільність еластази при транзиті через ШКТ; визначається рівень тільки людської еластази, тому проведена пацієнту замісна терапія не впливає на результат; відсутність необхідності у спеціальній дієті; стабільність повторних вимірювань; міжнародна стандартизація; відносно дешевий і простий: для аналізу досить зразка фекальних мас, який пересилають у діагностичний центр.

Фекальну еластазу-1 визначають методом імуноферментного аналізу (послуга 2198 у лабораторії «Сінево») за допомогою стандартних наборів фірми тест–системи: BIOSERV Diagnostics GmbH (Німеччина) на аналізаторі TECAN SUNRISE (Швейцарія).

Методика: поліклональні антитіла, що мічені біотином, зв’язуються з еластазою фекалій у досліджуваних лунках. Для візуалізації біотин зв’язується із стрептавідин-міченою пероксидазою хрону. Пероксидаза, окислюючись, дає зміну кольору, який вимірюється фотометрично при довжині хвилі 450 нм.

Оцінку проводять за критеріями P.G. Lankisch et al. (1996), які визнані як міжнародний стандарт: виражена ЗСН ПЗ — < 100 мкг/г; ЗСН ПЗ середнього ступеня — 100–200 мкг/г; нормальна функція ПЗ без явищ ЗСН — > 200 мкг/г.

Дослідження інкреторної функції ПЗ — тест на толерантність до глюкози: толерантність (знижена при тривалому перебігу захворювання, особливо при склерозуючому варіанті), визначення в крові натще (тобто через 8–14 годин після останнього прийому їжі та напоїв) концентрацій глюкози. Також визначають глікозильований гемоглобін (HbA1c).

Глікозильований гемоглобін — показник, що відображає вміст глюкози в крові за останні 1–2–3 місяці.

Основні показання до застосування: контроль перебігу ЦД (1 раз на 3 месяці), контроль ефективності лікування ЦД, показник ризику розвитку ускладнень ЦД. НbА1с — сполука гемоглобіну А та глюкози, що утворюється в організмі неферментативним шляхом. Приблизно 5–8 % гемоглобіну в еритроцитах стійко зв’язуються з молекулою глюкози.

Глікозильований гемоглобін — показник компенсації вуглеводного обміну протягом довготривалого часу (2 і більше місяці). Чим вищий уміст HbA1с у сироватці крові пацієнта, тим гірше контролювати концентрацію глюкози.

Крім гемоглобіну, процесу глікування піддаються: альбумін, колаген, білки кришталика ока, трансферин, білки мембрани еритроцитів та інші білки і ферменти, що призводить до порушення їх функцій і ускладнює перебіг ЦД. Наслідками глікування гемоглобіну є утруднення кровообігу в мікроциркуляторному руслі, зміни тиску в судинах малого діаметра, потовщення й порушення структури базальної мембрани судин, розвиток діабетичних ангіопатій, гіпоксія тканин.

Також при ХП на тлі дисліпідемій визначають індекс НОМА — маркер для скринінгу діабету II типа та інсулінорезистентності. Вираховується за спеціальною формулою на основі даних про рівень інсуліну та глюкози, досліджених з однієї проби крові. Є одним із найпростіших і достатньо коректних показників, що свідчать про інсулінорезистентність (поєднання резистентності до інсулінозалежного захвату глюкози, ожиріння, дисліпідемії, порушеної толерантності до глюкози, ЦД 2-го типу). Інсулінорезистентність можна підозрювати в пацієнтів з абдомінальним ожирінням, сімейним анамнезом ЦД 2-го типу, гестаційним ЦД, гіпертензією та дисліпідемією, а також при хронічному панкреатиті.

С–пептид — показник синтезу інсуліну та обміну вуглеводів. Основні показання до застосування: діагностика діабету I і II типів, інсулінома, оцінка секреції інсуліну при захворюваннях печінки, оцінка інсулінотерапії. Динаміка рівня С-пептиду відповідає динаміці вмісту інсуліну. У нормі вміст С–пептиду в крові натще коливається від 0,26 до 0,63 ммоль/л. Взагалі для ідентифікації інкреторної недостатності ПЗ при ХП можливо і доцільно визначати такі показники вуглеводного та ліпідного обміну в лабораторії «Сінево»: зв’язаний пептид (С-пептид), аналіз сечі на цукор, глікозильований гемоглобін (HbA1c), глюкоза (кров), індекс НОМА, інсулін, фруктозамін (глікозильований альбумін), лептин (кількісне визначення), адипонектин, проінсулін, панкреатична еластаза, антитіла IgG до острівцевого апарату ПЗ, антитіла IgG до глютамінокислої декарбоксилази (GAD), антитіла IgA, IgG до інсулінових рецепторів, антитіла до інсуліну, антитіла IgG до тирозинфосфатази, пакет № 36 «Діабетичний» (глюкоза, HbA1c, інсулін, С-пептид, фруктозамін).

Обов’язковим для лабораторного контролю метаболічних порушень при ХП, особливо у складі ліпідного дистрес-синдрому, є виконання комплексної ліпідограми з визначенням загального холестерину, тригліцеридів і ліпопротеїдів високої, низької та наднизької щільності, а також індексу атерогенності.

Метою багатьох досліджень за останній час є корекція метаболічних порушень, у тому числі ліпідних у хворих на ХП в поєднанні з ожирінням або МС [27, 28, 39, 40]. Актуальність проблеми лікування порушень ліпідного метаболізму зараз визнається в різних галузях медицини. Це обумовлено широким діапазоном і надзвичайною поширеністю захворювань, патогенез яких пов’язаний із дисліпопротеїдемією [18, 37, 38]. Результати лікування ЛДС прийнято аналізувати за двома напрямками: оцінка метаболічної ефективності і регресу морфофункціональних змін в органах-мішенях [18, 19, 27, 35]. Перший передбачає зниження концентрації плазмового ХС в результаті проведеної терапії не менше ніж на 25,0 % [8, 35]. Тільки при такій динаміці можна розраховувати на зміну морфологічної структури ураженого органа-мішені і відновлення його функціональних параметрів [9, 35].

У літературі описано дослідження, в основі якого є вивчення ліпідного гомеостазу та корекція його порушень у хворих на ХП в поєднанні з МС за допомогою включення в базисну терапію ХП есенціальних ліпосомних фосфоліпідів [15, 39, 40]. У результаті цих клінічних досліджень доведена позитивна динаміка в лікуванні розладів травлення і дисліпідемії [15, 39, 40].

Описані дослідження про включення до комплексного лікування ербісолу та кверцетину, що сприяє більш швидкій нормалізації метаболічних змін і порушень системи гемостазу у хворих похилого віку із ХП і супутньою ІХС [27, 32, 46]. Доведено, що корекція дисліпідемії при ХП в поєднанні з МС урсодеоксихолевою кислотою понад 3 місяці веде до зменшення кількості рецидивів ХП та покращення ряду показників функціонування ПЗ [40].

Використання цитраргініну та ентеросорбенту атоксилу при алкогольному ХП в поєднанні з ожирінням було описане як новий підхід до лікування ХП [14, 28]. Розроблений спосіб лікування із включенням цитраргініну та атоксилу показав свою ефективність і переваги перед традиційним лікуванням [14, 28, 31]. Під впливом запропонованого авторами варіанта лікування покращився перебіг ХП та суттєво знизились індекс атерогенності, рівень загальних ліпідів, ХС, ТГ у крові, зменшились біохімічні маркери синдромів цитолізу й холестазу, поліпшилась дезінтоксикаційна функція печінки [10, 14, 31].

Також описаний спосіб лікування рецидивуючого ХП у хворих на ожиріння з допомогою включення до комплексу традиційного лікування як засобу для корекції гіпертригліцеридемії при ХП препарату берлітіон 300 ОД у поєднанні з призначенням препарату гепар композитум. Поряд із прогнозованим зниженням у крові пацієнтів рівня ТГ та глюкози було також відзначено неочікуваний ефект: у тих хворих, які, окрім ЦД, мали ще й рецидивуючий ХП на тлі ожиріння, об’єктивно поліпшилась зовнішньосекреторна функція ПЗ [10]. Є опубліковані дані закордонних досліджень про нормалізацію ліпідного обміну, зокрема рівня ТГ, у хворих на ХП на тлі ожиріння за допомогою терапії препаратами гемфіброзил, клофібрат, фенофібрат, нікотинова кислота, омега-3 жирні кислоти [10, 50]. Проте недоліком була недостатня ефективність та небезпечність терапії для хворих, а також протипоказання щодо довготривалого застосування препаратів. Небезпечність для хворого описаної терапії полягає в розвитку ЖКХ під впливом фібратів, підвищення шлункової секреції під впливом нікотинової кислоти та ураження нею слизової оболонки шлунка і дванадцятипалої кишки [10].

Також є результати дослідження, що довели необхідність корекції порушень антипероксидазної глутатіонової системи у хворих на ХП. З цією метою в комплекс традиційної терапії ХП було включено препарат глутаргін. У результаті проведеного дослідження відмітили підвищення активності АОС глутатіону, що дало можливість підвищити ефективність лікування за рахунок зниження його тривалості [33].

З вищеописаних даних можна зробити висновки, які підкреслюють актуальність подальшого наукового пошуку оптимальних схем лікування ХП із супутньою дисліпідемією:

— в умовах сучасного розвитку медичної науки будь-який патологічний процес усе частіше розглядають через призму метаболічних порушень в організмі, які при прогресуванні викликають спочатку недіагностовані в звичайних умовах зміни на клітинному рівні, а пізніше формують певний симптомокомплекс, який практичні лікарі вже стереотипно намагаються зарахувати до тієї чи іншої нозологічної одиниці. Дисліпідемія може бути фундаментом для розвитку багатьох захворювань або індукувати прогресування вже існуючої патології і, зокрема, ХП;

— всі захворювання, які виникають на основі гіпер- та дисліпідемій, розвиваються за подібними патогенетичними механізмами і об’єднані одним терміном «ліпідний дистрес-синдром»;

— функціональна недостатність ПЗ при ХП може бути предиктором у формуванні патологічних змін у ліпідному обміні, що мало висвітлено в сучасних наукових джерелах і потребує детального дослідження;

— з огляду на основні принципи лікування ЛДС можна припустити, що корекція дисліпідемії при ХП буде покращувати не тільки метаболічні процеси в цілому, але й позитивно впливати на функцію пошкодженого органа — ПЗ та покращувати прогноз щодо прогресування ускладнень, що також вимагає наукового доведення;

— недостатньо досліджені характер і глибина порушень ліпідного статусу у хворих на ХП, зв’язок їх із клінічним перебігом ХП, ступенем порушення зовнішньосекреторної та інкреторної функцій ПЗ, особливостями трофологічних розладів;

— невивченим залишається вплив дисліпідемій при ХП на функціонування ПОЛ/АОСЗ та системи цитокінів;

— немає ґрунтовних досліджень про використання гіполіпідемічних засобів у схемах терапії ХП, а таке лікування дозволить не тільки відкоригувати порушення в системі ліпідного гомеостазу, але й, можливо, вплинути на функціонування та морфологічні зміни в ПЗ.