Газета «Новости медицины и фармации» №8 (695), 2019

Неоднозначність і непрогнозованість стану медицини в той період стали очевидними. Щоб запобігти його подальшому погіршенню, для збереження здоров’я людей уже на дев’ятому році незалежності нашої держави був скликаний всеукраїнський з’їзд медичних працівників, який відбувався 1 жовтня 1999 року в Київському театрі опери й балету за участі президента й інших відповідальних керівників країни й столиці, науковців і представників громадськості (усього близько 1300 учасників). На форумі була прийнята десятирічна комплексна програма розвитку охорони здоров’я населення. Вона мала стати основою діяльності керівників галузі щодо розвитку медицини в нових демократичних умовах. Було очевидним, що лікувальна допомога населенню, яка раніше була ізольована від досягнень медицини європейського рівня, явно відставала від неї. Медицина наших найближчих сусідів, а також і країн Балтії ще до початку радянського впливу мала вже розбудовану необхідну інфраструктуру, тому їм легше було перебудовуватись на європейську модель. На думку авторів, величезна територія нашої держави з віддаленими населеними пунктами, різні кліматичні й місцеві умови, недостатність інфраструктури — усе це робить ірраціональною орієнтацію на досвід перебудови медицини наших сусідів навіть у наш час.

На превеликий жаль, вищезгадана десятирічна програма розвитку охорони здоров’я керівниками медичної галузі й іншими відповідальними особами була проігнорована, вона перетворилася на декларативний документ. Медицина в той неоднозначний період була залишена на самовиживання. Розпочаті згодом різні експерименти реформування призвели до втрати часу, а очікуваного позитивного ефекту від них не було. Відомі вчені, такі як член-кореспондент Національної академії наук України І. Трахтенберг, президент Академії медичних наук України В. Цимбалюк, доктор медичних наук, професор І. Тарабан та інші науковці, представники громадськості й медицини неодноразово впродовж багатьох років викладали свої погляди й рекомендації в мас-медіа, зокрема, на сторінках спеціалізованих періодичних видань. Ці виступи, на превеликий жаль, не були належно оцінені й не сприяли прискоренню очікуваних реформ. Благородні сподівання на появу кращої, загальнодоступної медицини, яка поки що наближається занадто повільно, — це ніби світло в кінці тунелю.

В умовах перехідного періоду охорони здоров’я право на існування мають три види медицини: державна, приватна й народна. Народна медицина, корені якої — в далекому минулому, базується на емпіричних спостереженнях старих «лікарів», які передавали свій досвід із покоління в покоління й лікували в основному симптоматично й психологічно. У наш час бурхливого розвитку науки, техніки, інформатики, медицини й економіки народна медицина закономірно зникає і відходить в історію. Та поширений шкідливий рекламно-психологічний вплив на методи самолікування залишимо без коментарів.

Ситуація, що склалася за роки незалежності, призвела до того, що в керівництві охорони здоров’я змінилося близько двадцяти міністрів. Неузгодженість і відсутність послідовності в їх діяльності стали причиною значного погіршення стану здоров’я наших співвітчизників, особливо незахищених верств громадян. Недостатнє державне фінансування медицини, а також використання виділених коштів не за призначенням спричинило негативні демографічні показники нації. Тільки економічний ріст, ефективна боротьба з корупцією в медичній сфері й цілеспрямоване реформування галузі можуть вивести медицину з глухого кута. Але в першу чергу слід повернутися до поступового виконання 49-ї статті Конституції про безоплатну медицину для населення. На жаль, останніми роками склалася ситуація, що призвела до значного дефіциту кадрів у народному господарстві. Фізично здорові люди з позитивним психологічним станом становлять багатство нації. Важливою є також психологічна переорієнтація старших поколінь із ностальгії за минулим на реальність сучасного життя. Та для цього знадобиться немало часу. Можливо, це видасться неделікатним, але варто все ж пригадати, чому біблійний Мойсей 40 років водив пустелею свій народ. Але часи міняються, і ми змінюємось разом з ними.

Так, на хвилях демократизації з’явилося чимало заможних і надто заможних громадян. Це було помічено заповзятливими людьми, які вважали, що багаті обов’язково будуть берегти своє здоров’я. Користуючись постулатом, що в умовах демократії дозволено все, що не заборонено законом, саме грошовиті люди стали організовувати різного роду діагностичні й лікувальні центри з дорогою сучасною апаратурою. Ці приватні прибуткові заклади стали з’являтися, як гриби після дощу. Через високу вартість медичні послуги в них стали доступними тільки певному прошарку людей — матеріально забезпеченим громадянам. Основна маса незахищеного населення, у тому числі діти, інваліди й пенсіонери, були позбавлені необхідної допомоги. Вони могли розраховувати лише на медичні послуги, що надавалися закладами державних медичних установ у певних рамках. Так, на сьогодні реально функціонує приватна медицина, що ідеологічно й психологічно відрізняється від державної сфери охорони здоров’я, зокрема, від її гуманних принципів. Із цим фактом необхідно рахуватися, але, на наш погляд, для забезпечення умов доступного комплексного лікування всіх верств населення й виходу з глухого кута слід знайти шлях подолання цих протиріч і звести їх до єдиного знаменника.

Кращим офіційним, а водночас і найближчим представником медицини серед громади кожної конкретної лікарської дільниці сьогодні є сімейний лікар, який переважно займається лікувальною справою. Для забезпечення собі гідної заробітної плати він повинен укласти до 2000 договорів на обслуговування пацієнтів. Це не кожному вдається через відмінності у фаховій кваліфікації лікарів. Отже, штучно створена конкуренція на матеріальній основі призводить до певних непорозумінь серед лікарів. Без сумніву, це право кожної людини демократичного суспільства — вибрати собі лікаря, якому вона довіряє своє здоров’я.

На нашу думку, бажано зберегти принцип діяльності інституту сімейних лікарів, а також розширити сферу їх функціональних обов’язків. Сімейний лікар повинен стати організатором профілактичної роботи серед своїх пацієнтів і бути, так би мовити, мікроголовним лікарем на закріпленій за ним дільниці, нести відповідальність за роботу з підтримання здорового способу життя.

На сучасному етапі розвитку нашої держави замість однієї загальнонаціональної медицини, яка за своїм організаційним принципом задовольняла б усе населення, існують дві ідеологічно несумісні форми охорони здоров’я: державна й приватна медицини. Державна надає лікувально-діагностичну допомогу мало- і недостатньо забезпеченим громадянам, пенсіонерам і, частково, пацієнтам середнього класу. Регулярно розширюючи обсяги своєї допомоги, державна медицина рухається цим шляхом до забезпечення безоплатних медичних послуг. Цей напрямок діяльності задовольняє навіть психологічно завантажених ностальгією за минулою медициною людей старших поколінь. Хочемо зауважити, що охорона здоров’я безкоштовною ніколи не була — і не може бути, і це логічно. У минулому вона була дешевою, тому що заробітки медичних працівників практично не перевищували прожитковий мінімум, не користувалися сучасні високовартісні діагностичні апарати й надто дорогі імпортні лікарські препарати. Маючи дешеві нафтодолари, радянська держава легко забезпечувала безоплатність для населення амбулаторної й стаціонарної медичної допомоги.

У наш час медицина стала однією з найдорожчих ланок народного господарства. Це теж гальмує рух до безоплатності лікувальних послуг. Здійсненим фактом є поява приватної медицини, яка вже захистила своє право на існування в демократичному суспільстві. Вона, як продукт ринкових відносин в охороні здоров’я, не всіма сприймається позитивно. Утвердивши свої жорсткі правила діяльності, приватна медицина надає послуги тільки матеріально забезпеченій частині населення. Решта громадян доступу до неї практично не мають. Очевидним є те, що ні державна, ні приватна медицини самотужки не можуть вирішити проблему виходу з глухого кута, у якому опинилася всенародна охорона здоров’я. Незважаючи на те, що ідеологічний і психологічний напрямки діяльності цих двох медицин діаметрально протилежні, ми хочемо підкреслити їх взаємозалежність. Так, державна охорона здоров’я за необхідності надає свої стаціонарні лікувальні установи для потреб приватного сектора й дозволяє багатьом своїм працівникам трудитися в приватних закладах, де вони заробляють певні кошти для життєвих потреб. Так, приватні лікувально-діагностичні центри зі своєю сучасною, часом унікальною апаратурою надають по домовленості необхідну допомогу в обстеженні хворих із державних закладів, а в екстрених випадках — і безкоштовно. Цим приватні центри показують шлях і напрямок подальшого розвитку державної ланки медицини майбутнього. Окремі представники приватної медицини дорожнечу своїх послуг пояснюють тим, що і Гіппократ, який народився на о. Кос (біля берегів сучасної Туреччини) і жив у 460–377 роках до н.е., лікував своїх сучасників за високу плату для того, щоб вони цінували здоров’я й берегли його. Цей психологічний підхід залишимо без коментарів.

Для пояснення взаємозалежності існуючих у нас двох медицин використаємо математичне рівняння. У чисельнику зазначимо три невирішені проблеми сьогодення: недоступність якісного лікування незаможних; невизначений гібридний стан медицини; значне погіршення демографічних показників. У знаменнику: державна і приватна медицини. Результат — безальтернативне державне медичне страхування, яке за своїм характером задовольняло б потреби населення, воно є перспективним моментом у вирішенні численних життєво важливих проблем здоров’я нації й економічних інтересів суспільства.

Проблеми, які потребували організаційних рішень, коли приватної медицини ще не було, уже в перші роки незалежності розглядались все–українським з’їздом медпрацівників. Так, один із науковців, які виступали на форумі, нині покійний академік В. Фролькіс, лейтмотивом свого виступу зробив слова поета Олександра Пушкіна: «Тьмы низких истин нам дороже нас возвышающий обман». Під низькими істинами вчений розумів плачевний стан медицини, який складався і мав місце упродовж десятиліть ізоляції від світової науки. Водночас, відчуваючи наближення приватизації медичних закладів, він порівнював її з кастрацією всієї медицини, а відомо, що кастрація ніколи не була методом лікування імпотенції. На превеликий жаль, десятирічна програма розвитку медицини, прийнята на вищезгаданому форумі, виявилась декларативним документом і не була використана керівництвом медичної галузі для подальшого реформування охорони здоров’я. Нам зараз не на часі мріяти про цифрову й телемедицину, про штучний інтелект, що буде ставити діагнози й призначати лікування. Не слід захоплюватися роботом, який буде виконувати хірургічну операцію по команді висококваліфікованого спеціаліста на відстані тисячі кілометрів. Поки що ми маємо керуватись своїм уродженим інтелектом. Усе це для нас є справою майбутнього.

Сам факт уведення державного медичного страхування зустрічає негласний супротив навіть у медичному середовищі, в окремих медичних працівників і керівників промислових підприємств, психологія яких зі зрозумілих причин перебудувалася на ринкові відносини. Практика свідчить про те, що тільки гідна заробітна плата для медиків і чіткі закони народного господарства допоможуть психологічній переорієнтації цих людей у бажаному напрямку.

Хочемо зауважити, що наші погляди на доцільність запровадження державного медичного страхування, організаційні передумови його поетапного введення, пошуки джерел потрібних фондових коштів та інші важливі моменти нами вже були викладені у двох публікаціях у газеті «Новини медицини та фармації»: «Державна і приватна медицини на стику перемін. Співпраця чи конкуренція?» (2018. — № 7(657). — С. 17); «Майбутнє державне медичне страхування — єдина реальна альтернатива» (2018. — № 16(677). — С. 10). З огляду на сучасний економічний стан держави повне стовідсоткове введення медичного страхування практично неможливе. Тому доцільним було б поетапне його запровадження, а саме: 1-й період — 50 %; із ростом можливостей страхового фонду на другому етапі — 75 %; 3-й етап — при досягненні регулярних надходжень завершити 100-відсоткову оплату медичних послуг застрахованим. Для цієї послідовності запровадити страхові поліси трьох кольорів — голубий, зелений і червоний відповідно.

► Ми виклали наше бачення державної та приватної медицини й думки про можливість і умови переходу на державне медичне страхування, що на сьогодні є ефективним заходом, який дозволить охороні здоров’я вийти з глухого кута. У цьому контексті варто звернути увагу на те, що наші співвітчизники, яких доля змусила працювати за кордоном, не маючи медичної страховки, у випадку захворювання практично позбавлені можливості лікуватися з економічних причин. З появою в нас на Батьківщині страхової медицини вони могли б застрахувати вдома себе і своїх близьких. І за наявності матеріальної можливості могли б стати акціонерами страхового фонду, що в майбутньому буде приносити їм відповідні дивіденди як співзасновникам.