Газета «Новости медицины и фармации» №11 (698), 2019

Отже, Сент-Вінсентська декларація поставила перед собою такі завдання:

1) розвивати, запускати й оцінювати багатосторонні програми з виявлення та контролю ЦД та його ускладнень з акцентом на самоконтролі та підтримці в суспільстві;

2) підвищити серед населення і медиків обізнаність про наявні можливості та майбутні потреби в галузі запобігання ускладненням ЦД;

3) організувати навчання та підготовку управління ЦД і лікування людей з діабетом різного віку, роботу з їх родинами, друзями, колегами і командою лікуючих лікарів;

4) переконатися в тому, що лікування дітей з діабетом проводиться окремими медиками і командою, які спеціалізуються в управлінні ЦД і загалом в педіатрії. Переконатися в тому, що родини дітей з діабетом отримують необхідну соціальну, фінансову і моральну підтримку;

5) зміцнювати вже існуючі центри вдосконалення лікування ЦД. Створити нові центри там, де в них є потреба, і з’ясувати можливості для їх створення;

6) пропагувати (поширювати) незалежність, рівність і самодостатність всіх людей з діабетом: дітей, підлітків, людей похилого віку та молоді;

7) усувати перешкоди на шляху до повної інтеграції людей з діабетом в суспільство;

8) впровадити ефективні заходи щодо запобігання ускладненням:

► знизити показники випадків розвитку сліпоти на одну третину або більше;

► зменшити кількість людей з термінальними стадіями ниркових ускладнень діабету принаймні на одну третину;

► наполовину знизити частоту ампутацій нижніх кінцівок внаслідок діабетичної гангрени;

► знизити інвалідизацію та смертність через коронарну хворобу серця у людей з діабетом шляхом виконання різних програм, спрямованих на усунення факторів ризику;

► домогтися того, щоб завершення вагітності у жінок з діабетом майже не відрізнялося від результатів осіб, які не хворіють на діабет;

9) встановити системи моніторингу і контролю, використовуючи останні технічні досягнення, для забезпечення якості лікування діабету, лабораторних і технічних процедур в діагностиці діабету, його лікуванні та самоконтролі;

10) пропагувати європейське і міжнародне співробітництво в роботі над програмами дослідження ЦД і розвитку через національні, регіональні агенції, а також в активній співпраці з організаціями пацієнтів;

11) вживати термінових заходів, як це було зроблено в програмі ВООЗ «Здоров’я для всіх», запустити налагоджений механізм роботи між ВООЗ та Європейським відділенням IDF, ініціювати, прискорювати та просувати впровадження всіх цих рекомендацій.

У структурі загальної захворюваності населення нашої країни захворювання ендокринної системи посідають шосте місце. При цьому кожна третя особа з ендокринним захворюванням страждає від цукрового діабету. Найбільшу загрозу становлять судинні ускладнення цукрового діабету, частота яких сягає 50 %, насамперед з боку нирок і очей, а у хворих старших вікових груп — збільшення частоти судинних катастроф (інфаркти, інсульти, розвиток гангрени ніг з необхідністю ампутації). Ці ускладнення є основною причиною збільшення інвалідності та смертності хворих (третє місце після серцево-судинної патології та злоякісних новоутворень). У хворих на цукровий діабет 2-го типу удвічі частіше спостерігається артеріальна гіпертензія, ніж у інших пацієнтів. За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я, цукровий діабет є глобальною медико-соціальною проблемою, і боротьба з ним має бути пріоритетним завданням національних систем охорони здоров’я.

В Україні з метою виконання Сент-Вінсентської декларації розроблено положення програми, що передбачають підвищення кваліфікації медичних працівників, створення кабінетів самоконтролю, підвищення рівня знань серед населення, хворого на цукровий діабет, щодо профілактики цього захворювання. За участю представників ВООЗ були розроблені карти обліку хворих на ЦД та наявності у них ускладнень.

У Вінницькому ендокринологічному центрі після ознайомлення з Сент-Вінсентською декларацією в рамках можливостей та прав головного лікаря була створена група медико-соціальної допомоги хворим на цукровий діабет у складі лікаря-ендокринолога, лікаря-дієтолога, медичної сестри з навчання, подіатричної медичної сестри, лікаря-подіатра, вихователя, медичного психолога; всі інші фахівці (гінеколог, андролог, хірург тощо) залучались за потребою.

Було затверджено положення про даний функціональний структурний підрозділ та розроблені відповідні навчальні програми щодо роботи з лікарями загальної практики та вузькими спеціалістами, середнім медичним персоналом, пацієнтами та членами їх родин. Навчання пацієнтів було сплановано, виходячи з віку, статі та типу діабету, окремо планувалася робота з членами їх родин (батьки, дідусі, бабусі). При цьому відчувалася нестача методичної літератури, відповідних посібників та програм навчання. Тому використовувалися програми, що були розроблені в Європі та Північній Америці, видавалися свої навчальні посібники та програми на грантові кошти.

В Україні були прийняті дві державні програми щодо боротьби з ЦД: комплексна програма «Цукровий діабет» (затверджена Указом Президента України від 21 травня 1999 року № 545/99) та Державна цільова програма «Цукровий діабет» на 2009–2013 роки (затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2009 року № 877), в рамках яких були підготовлені та впроваджені у клінічну практику протоколи надання медичної допомоги за спеціальністю «ендокринологія», в тому числі протоколи лікування хворих на ЦД 2-го типу, та створено Державний реєстр хворих на цукровий діабет. Нещодавно в програмі «Доступні ліки» пацієнти з ЦД 2-го типу дістали доступ до пільгового отримання таблетованих цукрознижувальних засобів.

Крім того, МОЗ України за участю провідних вітчизняних фахівців з ендокринології та громадських організацій, в тому числі Української діабетичної федерації, розробило концепцію державної цільової соціальної програми «Цукровий діабет» на період до 2018 року. Однак ця програма так і не була затверджена урядом і не втілена в життя. Успіхи були лише в тому, що пацієнти повною мірою забезпечувались інсулінами, а діти та вагітні — тест-смужками для глюкометра.

Але на сьогодні залишається більше недоліків, ніж досягнень. Так, МОЗ України не спромоглося внести зміни до національного класифікатора професій (лікар-подіатр, подіатрична медична сестра, медична сестра з навчання). Це призвело до того, що розвиток подіатрії в Україні на сьогодні майже відсутній. Наприклад, враховуючи те, що в СРСР та Україні була повністю відсутня інформація щодо подіатричної служби, ми створювали таку амбулаторну, поліклінічну та стаціонарну допомогу за сприяння Української діабетичної федерації, Британської діабетичної федерації та Фонду допомоги Великої Британії для України.

В Україні залишилися невирішеними такі питання, як відсутність служби допомоги хворим із синдромом діабетичної стопи; відсутність вивіреної статистики щодо поширеності ЦД та його ускладнень (судинні ускладнення, нейропатія, пов’язані з ними ампутації — великі або малі); відсутність уніфікованих стандартів, схем профілактики та лікування; різна підпорядкованість існуючих кабінетів, відділень без чіткого плану роботи, схем обстеження та лікування, з використанням сумнівних методик і тактики лікування; відсутність центрів підготовки лікарів-подологів та подіатрів (середній медперсонал).

Крім того, незважаючи на те, що до переліку обов’язкових обстежень в сімейних лікарів входить дослідження цукру у крові, на одного виявленого в Україні пацієнта з діабетом припадають 2–3 невиявлених, що сприяє ранньому розвитку ускладнень цукрового діабету.

Як бачимо, залишаються проблемні питання щодо доступу пацієнтів до визначення цукру у крові, забезпечення їх засобами самоконтролю, проблеми в обліку ускладнень ЦД, рівні знань сімейних лікарів в галузі діабетології, розмежування у навчанні лікарів первинного, вторинного та третинного рівнів, відсутність уніфікованих програм щодо навчання та положень про школи хворих на цукровий діабет на первинному, вторинному та третинному рівні. Всі ці питання потребують розгляду експертами МОЗ України та створення національної програми боротьби з цукровим діабетом.

Попри те, що в рамках програми Національного плану заходів щодо неінфекційних захворювань для досягнення глобальних цілей сталого розвитку, затвердженої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18 серпня 2017 р. № 560-р, є розділ, присвячений цукровому діабету, що включає профілактику, раннє виявлення та лікування цукрового діабету і метою якого є забезпечення інформування пацієнта щодо наявності в нього факторів ризику виникнення ЦД та можливості їх корекції на всіх рівнях надання медичної допомоги, а також щодо необхідності проходження медичних оглядів; забезпечення на рівні первинної медичної допомоги виявлення факторів ризику виникнення цукрового діабету (обтяжений сімейний анамнез, наявність надмірної маси тіла або ожиріння, метаболічного синдрому та підвищення рівня глюкози у крові); забезпечення впровадження в клінічну практику стандартів надання медичної допомоги пацієнтам, які мають фактори ризику виникнення цукрового діабету та/або метаболічного синдрому, відповідно до клінічних протоколів надання медичної допомоги, конкретних заходів щодо його реалізації як на державному, так і на регіональних рівнях не розроблено. Особливо це важливо сьогодні, під час реформи охорони здоров’я та децентралізації.

Конфлікт інтересів. Автори заявляють про відсутність конфлікту інтересів при підготовці даної статті.