Газета «Новости медицины и фармации» №11 (698), 2019

Спеціалісти визначають, що «професійна етика — це конкретно визначений набір морально-етичних норм, які є регулятором поведінки у будь-якій професійній діяльності. Така рольова етика забезпечує позитивне й результативне розв’язання суперечливих із позиції моралі проблем. Професійна етика вивчає професійну мораль як конкретизацію загальних моральних принципів і норм щодо особливостей того чи того різновиду професійної діяльності. Так формуються загальні принципи професійної поведінки як орієнтири дотримання загальносуспільних моральних норм»¹.

Моральні цінності повністю зумовлюються соціумом, у якому живе людина, і піддаються опануванню. Медичні працівники у своїй поведінці при наданні медичної допомоги завжди повинні додержуватись етичних цінностей, норм і правил справедливості, доброзичливості, співчуття і поваги до людини, професійної компетентності, однакового ставлення до всіх хворих незалежно від їх соціального стану й інших особливостей, додержання лікарської таємниці й інше. У різні історичні періоди розвитку медицини змінювались етичні цінності і проблеми, які мав вирішувати лікар, а тому з’явилися різні школи етичної думки, які додавали нові етичні правила, що вирішували нові проблеми. А тому всі етичні правила, що накопичила медична спільнота за багато тисячоліть, однаково важливі як для носія певної поведінки, так і для оточуючого соціального середовища. Важливою рисою лікарської діяльності є самодостатність лікаря і його незалежність в прийнятті лікарських рішень в лікувально-діагностичному процесі. Така поведінка медичного персоналу сформувалася з далеких історичних часів і передається від старшого до молодшого покоління медичних працівників. Вона є узагальненням досвіду сотень поколінь медиків, які намагалися надати допомогу іншим, відчували страждання і біль. Вона — результат консенсусу, що склався у професійному середовищі на підставі одного з основних принципів в медицини: «не нашкодь», «роби добро», «будь корисним». Разом із тим особливість медичної справи така, що при наданні медичної допомоги в будь-яких медичних послугах об’єднані разом різні складові — медична, економічна й організаційно-управлінська. А тому лікарі традиційно об’єднують у своїй діяльності при наданні медичної допомоги ці елементи: лікування, профілактику і управління наданням медичної допомоги, при тому що кожна із названих складових має свої етичні особливості та потребує своєї етичної поведінки.

«Парадигма» в перекладі з грецької мови означає «зразок, приклад». За словником А.М. Лопухова, це система понять, за допомогою яких описуються риси будь-якого суспільного явища, системи чи діяльності. Серед моделей етичної поведінки медичних працівників у взаєминах із хворим і колегами в історичному процесі за певних обставин у світі сформувалися модель Гіппократа, модель Парацельса, деонтологічна модель Петрова і сучасна біоетика.

Модель Гіппократа сформувалась у доісторичні часи й узагальнила весь попередній досвід людства. Гіппократ (близько 460–370 рр. до н.е.) народився на острові Кос і був визнаний сучасниками цінним класиком, якого необхідно було вивчати всім лікарям. Праці Гіппократа з питань етики вважаються і на сьогодні вершиною професійної етики. Головним принципом етичної моделі поведінки за Гіппократом виступає «не нашкодити». Модель поведінки лікаря базується на повазі до життя, відвертому негативному ставленні до абортів, евтаназії, повазі до своїх учителів і колег, збереженні лікарської таємниці, неприпустимості інтимних стосунків між лікарем і пацієнтом. Багато принципів з етичної моделі Гіппократа перейшли в сучасні міжнародні документи про етичну поведінку лікарів, серед яких особливу роль відіграє Женевська декларація 1948 року, яку ще називають міжнародною клятвою лікарів, а також у клятву українського лікаря, затверджену Указом Президента України від 15 червня 1992 року.

Модель поведінки за Парацельсом з’явилася у часи Відродження, коли сформувалося усвідомлення ролі хворої людини у лікувально-діагностичному процесі. Ця модель базується на принципі «роби добро» для інших, і в першу чергу для хворої людини. Модель поведінки побудована на досягненні довіри між пацієнтом і хворим, на встановленні глибокого психоемоційного контакту під час спілкування, що має стати запорукою змін у психологічному стані хворого, його віри і бажання одужати. Таким чином, за моделлю Парацельса психоемоційна єдність та взаємодовіра лікаря і пацієнта є важливішою складовою терапевтичного впливу на хворого, для якого лікар виступає старшим і більш досвідченим товаришем, до якого необхідно прислухатися. Філіпп Гогенгайм, відомий як Парацельс (1493–1541), навчав своїх учнів: «Сила лікаря — у його серці, діяльність його повинна керуватися Богом і освітлюватися природним світлом і досвідом. Важливіша основа лікарської діяльності — любов. Лікар, не впевнений у своїх силах, не зможе добитися успіху». Подібну позицію у ХХ столітті займав архієпископ Лука (лікар, професор В.Ф. Войно-Ясенецький (1877–1961)). Лікар, за В.Ф. Войно-Ясенецьким, повинен мати такі розвинені якості, як милосердя, обов’язок, співчуття, турбота, любов. Доброзичливе ставлення лікаря до пацієнта часто вселяє віру і призводить до одужання останнього. Тому психотерапія, що полягає в духовній дії лікаря на пацієнта, є важливою функцією професійної діяльності лікаря. Система етичних переконань за В.Ф. Войно-Ясенецьким може розглядатися як можливий підхід до побудови як теоретичних підстав, так і самої практики медичної етики, що надає не лише безперечну теоретичну значущість в контексті дослідження вітчизняної етичної традиції, але й особливу актуальність в умовах сучасного суспільства, що гостро потребує надбання і обґрунтування стратегічного духовно-морального орієнтиру свого розвитку.

Перші спеціальні праці з медичної етики в Новий час з’являються в Англії у кінці XVIII століття: Дж. Грегорі «Лекції щодо обов’язків і кваліфікації лікаря» (1772), Т. Персиваль «Медична етика» (1797). У цей час лікарська етика набирає вигляду системи розгорнутих конкретних правил, моральних обов’язків лікаря, що регулюють його професійну діяльність.

Роботи англійця Т. Персиваля (1740–1804) відбили різні аспекти етики професійного медичного середовища. Він писав: «Медики будь-якої благодійної установи є певною мірою... охоронцями честі один одного. Тому жоден лікар або хірург не повинен відкрито говорити про події в лікарні, що може завдати шкоди репутації кого-небудь з його колег... Слід уникати небажаного втручання в лікування хворого, що перебуває під опікою іншого лікаря. Не слід ставити жодних настирливих запитань щодо пацієнта, …не можна поводитися егоїстично, намагаючись прямо або побічно сприяти втраті довіри пацієнта до іншого лікаря або хірурга». Стосовно ставлення до пацієнтів Персиваль писав: «Лікар повинен поводитися з пацієнтами делікатно, врівноважено, поблажливо і авторитетно».

Термін «деонтологія» було введено вперше англійським філософом Єремією Бентамом (1748–1832) на початку ХIХ сторіччя, який використав його для позначення вчення про мораль в цілому. У творі «Деонтологія, або Наука про мораль» (1834) він затверджує керівним етичним принципом поведінки корисність. Етичний ідеал, за Бентамом, — «найбільше щастя найбільшої кількості людей»; критерій моралі — «досягнення користі, вигоди, задоволення, добра і щастя»; кожна людина прагне збільшити задоволення, що отримує від життя, та, відповідно, зменшити страждання.

Деонтологічна модель поведінки медичного персоналу в нашій країні з’явилась в середині ХХ століття і була запропонована видатним радянським вченим-онкологом академіком М.М. Петровим (1876–1964). Він увів поняття «деонтологія» в оберт медичної практики, замінивши поняття «етика», яке не дуже подобалось можновладцям того періоду. Під цим терміном професор М.М. Петров розумів обов’язкове додержання медичними працівниками принципу «дотримання свого обов’язку» відповідно до спеціалізації, за якою працює лікар чи медична сестра. У радянський період традиційну медичну етику було прийнято критикувати за близькість її до буржуазної і релігійної моралі та, як вважали більшовики, чужої для класової моралі пролетаріату. Білоруські дослідники Г.Н. Чистенко і А.М. Дроніна вважають, що медична деонтологія у Радянському Союзі мала суттєві відмінності від західної медичної етики і розглядалась західними вченими як специфічне, суто радянське явище. У своїй праці «Вопросы хирургической деонтологии» М.М. Петров виділив моральні правила, яких має додержуватись хірург:

► хірургія для хворих, а не хворі для хірургії;

► роби і радь хворому тільки таку операцію, на яку погодився би в певних умовах сам чи близька тобі людина;

► для душевного спокою хворого необхідне навідування хірурга напередодні операції і декілька разів у день операції, як до того, так і після операції;

► ідеалом великої хірургії є робота не тільки з дійсним повним знищенням фізичного болю, а також з усунення всякого духовного переживання хворого й інше.

Термін «біоетика» вперше був використаний в 1970 році американським онкологом Ван Ренсселером Поттером, який під біоетикою розумів галузь досліджень, що має об’єднати біологічні науки з етикою в ім’я вирішення в подальшій довготривалій перспективі виживання людини як біологічного виду задля забезпечення гідної якості життя.

Основним моральним принципом біоетики є принцип «поваги до права і гідності людини», що примушує лікарів вирішувати конфліктні питання, до яких можна віднести права жінки на прийняття рішення про аборт і права плода на життя, прийняття рішення хворого про смерть при невиліковній хворобі і гуманізм медицини, неприродне штучне запліднення, генетичні модифікації і клонування, сурогатне материнство та інші. Біоетика виникла на тлі технологічного прогресу в медицині і нових можливостей, разом із тим з’являються нові етичні проблеми, що постають перед лікарем і потребують вирішення. Серед них і питання, кому в першу чергу підключати апарат, коли можливості апаратного лікування обмежені, а хворих, які потребують такого лікування, набагато більше. На сьогодні важлива проблема безпосередньої участі хворого в прийнятті лікарських рішень, що вилилось у форму інформованої згоди на хірургічну операцію і різні маніпуляції над тілом хворого, що суттєво відрізняється від патерналізму етики Гіппократа і Парацельса. Біоетика — це сучасна модель взаємин лікаря і пацієнта на ґрунті рівноваги лікаря і пацієнта, поваги, прав і гідності людини, що має сповідувати демократичне суспільство. Центральною тезою біоетики виступає ставлення до життя і смерті, і саме ставлення до життя є найвищою цінністю.

За думкою Б. Юдіна, «біоетика існує швидше як безперестанне поле етичних і правових проблем, що розширюється і ускладнюється, та, як правило, не мають простих і однозначних рішень, ніж як наукова дисципліна із чітким і загальноприйнятим концептуальним апаратом. Існує безліч версій біоетики, що принципово відрізняються одна від одної в найістотніших моментах». Відомі американські дослідники етичних проблем Т. Бічамп і Дж. Чандрес визначили чотири основних принципи біоетики: «не нашкодити», «робити добро», «поважати автономію пацієнта», «бути завжди справедливим». Ці принципи в концентрованому вигляді демонструють сутність моральних відносин між лікарем і хворим, а також суспільством. У сучасних умовах вони стають підґрунтям відносин між людьми в медичній сфері.

У межах концепцій біоетики американський філософ Роберт Віч для опису різних варіантів відносин між лікарем і пацієнтом визначив чотири базові моделі: інженерну, пасторську (патерналістську), колегіальну і контрактну (договірну) (табл. 1).

Таким чином, неодмінним елементом відносин лікаря і пацієнта в різних моделях співпраці є довіра один до одного. З роками сліпа віра в цих відносинах змінилась на заслужену і свідому довіру хворого до лікаря, яку треба цінити і зміцнювати.

Серед документів міжнародного характеру, які лягли в основу розвитку сучасної біоетики, експерти називають: Нюрнбергський кодекс (1947), Гельсінську декларацію (1964), Конвенцію про захист прав і гідності людини у зв’язку з використанням досягнень біології і медицини (1966)

Сучасна медична етика, що набула назву «біоетика», не може обійтись без застосування в повсякденному житті медичним персоналом усіх чотирьох моделей етичної поведінки (за Гіппократом, Парацельсом, Петровим і сучасною біоетикою), які виробили людська практика і медична громадськість протягом багатьох століть залежно від обставин в різні історичні періоди. На сьогодні біоетика розглядається як етика майбутнього життя. Її сутність вкладається у поняття захисту гідності людини, яку непросто зберегти при застосуванні сучасних біотехнологічних методів під час лікування людини. Цінності та принципи медичної етики є моральною системою, компасом для медичного персоналу та функціонування систем охорони здоров’я.