Газета «Новости медицины и фармации» №11 (698), 2019

Вступ

Посередині цивілізації, схоже, перебуває пані Абстракція, володарка принаймні філософії і математики.

Дуже характерно, що в українській мові, попри всі її неймовірні лексичні ресурси, немає точного відповідника російському «отвлеченность».

Це слово зазвичай у наших словниках перекладається саме як «абстрактність», «абстрагованість», і вже навіть зовсім простодушно — «далекий від реальної дійсності».

Нині вже є такі підрозділи математичної логіки, а чи то власне математики, що їх на планеті розуміють чи не кілька десятків обранців. Не більше. А великий фізик Оппенгеймер на схилку свого життя взагалі скаржився з приводу таких підрозділів: «не для мене», «недоступне», «не розумію».

При цьому гуманітарні науки, десь починаючи з минулого століття, якось аж обрядово-поштово заглядають у бік саме Абстракції, у бік саме так званої «формалізації» своїх дослідницьких засобів, ба навіть їх «математизації». Ну нехай. А проте. Перефразуючи одного героя Ільфа і Петрова, в інтересах істини і правди: а чому б гуманітарію раптом і не поглянути в зовсім зворотний бік, той, який перебуває чи не найближче до людини?

Словом, гуманітарій, який ось залюбки гортає щонайсерйозніші праці, витворені нібито в зовсім іншому — «негуманітарному» — цеху?

Йдеться ось про що. Автор цих рядків, за фахом історик літератури, десь чи не з часів свого студентства почав збирати гіпотези і взагалі розумування з приводу назви великого стендалівського роману «Червоне та чорне».

Незлічені і вкрай взаємосуперечливі гіпотези...

Невдовзі ось уже чи не 200 років з появи цього надроману, але його коментатори так і не зійшлися в тих своїх розумуваннях до якоїсь згоди.

І от із якихось там антикварних інтересів гортаю паризьке видання 1801 року — книгу батька гістології М.Ф.К. Біша «Фізіологічні дослідження про життя і смерть».

І молодий батько гістологіі (Біша помер десь на 30-му році!) пише там, що життя і його трагічна каденція — це передовсім змагання «червоного» (себто артеріальної крові) і «чорного» (крові венозної).

Додамо, що Стендаль вважав себе учнем «батьків дев’ятнадцятого століття», себто суворих просвітників століття вісімнадцятого, і серед них — великих медиків того століття. Передовсім великого Кабаніса і ось Біша...

Усе інше з приводу назви «Червоного та чорного» відтак вважаю літературознавчими іграми... А проте не можу втриматися, не назвавши ще одного читача Біша, окрім Стендаля.

Пушкінський Євгеній Онєгін, який, раптово закохавшись в Тетяну, що несподівано ж стала аристократкою, з горя «стал вновь читать» — серед інших авторів «Madame de Staёl, Биша, Тиссо». А сама грандама?

Скажи мне, князь, не знаешь ты,

Кто там в малиновом берете

С послом испанским говорит?

Владімір Даль: «Малиновый: темно-алый». Ну зовсім як у Біша! Венозне-артеріальне, гра життя і смерті, яка у великому руському творі закінчується словами «бедной Тани» про «смиренное кладбище, где нынче крест и тень ветвей...». «Червоне» і «чорне».

Таке ось написав на початку позаминулого століття паризький першогістолог, а потім, за ним, Стендаль, а за тим його читач і «рецензент» Пушкін, а вже насамкінець того століття, мов зітхання, рядок з листа бідної артисточки Ельвіри Мадіган, яка мала щастя і нещастя закохатися у шведського офіцера-аристократа: любий мій, залиш військо, адже куля пробиває аж 20 (!) тканин людської шкіри...

Не певен, що кількість тканин артисточкою вказано точно, але той трагічний рядочок із того її листа якось аж резонує певними пасажами з книги Біша, серед іншого — геніального хірурга, через ніж якого пройшли тисячі вояцьких тіл (тоді ще консул Наполеон, дізнавшись про його смерть, звелів поставити йому пам’ятник).

Щодо згаданої кількості: засновник гістології чомусь ще не працював з мікроскопом (мабуть, не довіряв його тоді ще незграбній оптиці).

Але він першим вказав на геніальну архітектуру того природного «одягу» людини.

А щодо Бонапартового розпорядження поставити пам’ятник своєму, сказати б, штаблікарю — та краще б він не зранив у своїх війнах всеєвропейське тіло міріадами своїх куль.

Його племінник Луї Бонапарт, один з ініціаторів так званої Східної війни (зазвичай називається Кримською — сотні і сотні тисяч жертв цієї фактично Першої світової війни!), змусив нашого великого земляка, свідка тієї війни, мимохідь кинути в своїх «Началах общей военно-полевой хирургии» геніальний образ-термін: «Війна — це травматична епідемія».

Не виключено, що якби гуманітарії-історики розпочинали б свої цехові зусилля з нагадування самим собі азів демонічної глибини цієї репліки Н.І. Пирогова, то, напевне, дещо іншою, себто людянішою, стала б уся світова історія. Пам’ятай, любий, стільки-то тканин людської шкіри пробиває куля... (після згаданого листа згаданої Ельвіри Магідан приречені закохані зустрілися, обнялися, а потім він вистрілив в Ельвіру, а за тим — у себе).

Отож, не зайве гуманітарію зазирнути навіть у старовинний медичний трактат, а в новітній — і поготів...

I

Отож, трактат новітній і власне недавній — «Этюды истории классической неврологии» доктора О.Л. Сіделковського і В.Д. Догузова (Київ, 2016 р.). Понад 60 друкованих (і дуже добре друкованих) аркушів...

Отож, чи то замість спеціальних «цехових» історико-культурних досліджень, чи вже поряд з ними взагалі «спеціалізованих», розкриємо ж ці «понад 60» київських вчених.

Трактат, який прояснить саме «нефаховому» читачеві з «історико-культурного» поля більше, аніж згадані «спеціалізовані» тексти.

Йдеться ось про що.

Упродовж тисячоліть людство необхідно-неуникно мало справу з тими чи тими нервовими недугами, а особливо з уже зовсім зраненою людською свідомістю.

І при цьому воно зупинялося перед ними в стані або повної безпорадності, або — гірше — в режимі того чи того ступеня агресивності щодо того, хто хорував на ті недуги.

Тепер уже з’явилася ціла література про те тисячолітнє варварство чи не всіх відомих тоді цивілізацій, які облаштовували свого роду різновид каральної психіатрії проти сонмів тих нещасних хворих.

І от перед нами книга, яка в чіткій хронологічній і географічній послідовності нарешті подає по-своєму грандіозну панораму грандіозного явища, яке дебютувало десь на порозі позаминулого століття.

І відтак, у режимі надзвичайної духовної активності, продовжується і нині (сама ж поява цієї книги — тому свідчення).

Йдеться тут про феномен становлення об’єктивного знання про нервову систему людини, про всю суму можливих поразок цієї системи і про всі можливі способи медичного опору цим поразкам.

Способи, поєднанні разом з тим з рішучою відмовою — на зламі ХVІІІ–ХІХ століть — від усіх попередніх, таких нещадних, «інструментів» попередньої каральної психіатрії.

Відповідним чином автор подає аж вражаючий за своїм обсягом пейзаж «класичної неврології» — від його витоків, вочевидь, пов’язаних з гуманістичним пафосом французької революції (що її аж лихоманило в амплітуді поміж терористичним азартом екстремістів, а з другого боку — намаганням усунути, сказати б, усю страшну гаму і того терористичного, і всього іншого давнього упослідження людини), — і далі, аж до наших днів, до вже злободенних зусиль вітчизняної медицини.

Невипадково книга присвячена наставникам автора, його навчителям, які й сьогодні плідно працюють у своїй галузі, шановним пп. Юрію Івановичу Головченку і Риммі Яківні Адаменко.

Книга подає, таким чином, свого роду культурологічну карту того гуманістичного подвигу ХІХ століття — від славнозвісного паризького Сальпетрієра, що фактично і започаткував «неврологічну революцію» в європейській цивілізації, радикальну переміну ставлення до душевнохворих (характерно, що все це хронологічно збігається із зусиллями згаданого Біша).

У Флобера, у його романі «Пані Боварі», — розгромна критика наївної і не трохи хижацької медичної (серед іншого, і фармакологічної) «практики», і раптом постає зворушливий портрет лікаря зовсім іншого типу: «Доктор Ларів’єр належав до славетної хірургічної школи великого Біша… що фанатично кохались у своєму мистецтві і працювали вміло й натхненно... до бідних ставився, як рідний батько, і, не вірячи в доброчесність, був її взірцем».

Такий аж патетичний там письменницький образ — «діагноз» лікаря-ентузіаста завжди аж дивує, з огляду на всеохопний скепсис і просто песимізм великого роману, його читача: мовляв, то ж звідки взялися в тому морі людського егоїзму такі характери?!

А ось читайте «французькі» неврологічні сторінки пропонованої книги д-ра О.Л. Сіделковського і В.Д. Догузова, від Шарко і далі, до великого Брока, піонера досліджень у царині розладу мови (афазія), — і ви зрозумієте, звідки дивовижний феномен уже трохи пізнішого германського інтересу до всіх поверхів наших душевних реакцій на довколишній світ.

Інтерес, який виявив себе в появі там, у Німеччині, кільканадцяти щонайавторитетніших університетських центрів, зосереджених на вивчені того, що фактично перебуває посередині, якщо пригадати вислів Паскаля, «умов людського існування».

Напевно, і фахівцеві цікаво знати, що, на відміну від французької медицини ХІХ століття, позначеної жорстким протистоянням провінційної лікарської «школи», нещадно розвінчаної Флобером у згаданому його романі, і медицини паризької — не просто високофахової (зрозуміло, як на той час), а й сповненої високого гуманістичного пафосу, германська медицина тієї доби постає як поспіль «провінційна» у високому-благородному значенні слова.

Рецензована книга віддає ніби і короткі, але місткі характеристики численних поспіль «класичних» шкіл чи не всіх германських областей (так званих «земель»).

Окрім того, якщо паризька неврологія базувалась передовсім на тому, що поет Блок колись назвав «острый галльский смысл», — на підкресленому раціоналізмі тамтешньої культури, то всі германські колеги аж обрядово розпочинали з високого філософування довкола феномену людини, підкреслювали свій методологічний зв’язок з німецькою цеховою — філософською думкою всіх її таких різних епох.

Однак, читаючи німецькі сторінки книги, не можна не замислитися: то що ж трапилося з німецькою неврологією вже ХХ століття, того зловісно відомого періоду, коли підкреслена людяність століття попереднього раптом зникла там ніби за помахом якоїсь демонічної палички?..

Але, напевне, це вже має бути предметом дослідження в майбутньому. Та й не нам, з нашим гірким досвідом ХХ століття, з його не тільки каральною медициною, а й безнастанним каранням тут самої нашої медицини, зупинятися лише на тій катастрофі «сумрачного германского гения» (вислів того ж Алєксандра Блока).

З огляду на це особливий «гуманітарний» інтерес становить саме російський підрозділ книги, розгляд відповідного предмета у ній — і так званого «імператорського періоду», і радянського, і порадянського (включаючи вже часи української незалежності).

І фаховий, і нефаховий читач, напевне, пам’ятає, як виглядала російська каральна психіатрія давноминулого (останні сторінки гоголівських «Записок божевільного»).

Але ж саме тоді в окремих медичних середовищах — від університетських кафедр до, як не дивно, тюремних лікарів — постає підкреслено альтернативне уявлення про людську нервову систему і про її порушення.

Ось про цих перших і подальших російських ентузіастів цієї (між нами кажучи, чи не головної в цивілізаційному ансамблі розумових зусиль людства) науки і розповідає той вітчизняний підрозділ книги, у всій географії тутешньої, справді класичної, неврології.

Від перших її теоретичних і практично-діагностичних сплесків — від нашого знаного харківського земляка, вихованця тамтешнього колегіуму, Єфрема (Охріма!) Мухіна, від його вдячних учнів із Московського університету — і далі, далі! — до вже зовсім легендарних постатей схилку ХІХ і першої половини ХХ століття.

Що впадає в око вже при першому тут знайомстві з цими незвичайними людьми?

Сказати б, братерське (а точніше, батьківське) ставлення їх до хворого, до його душевної та фізичної екзистенції, атакованої легіоном тих чи тих «демонів». І «соматичних», і всіх інших.

Ось академік Бехтєрєв, майбутній засновник Психоневрологічного інституту в Санкт-Петербурзі (що його лекції там відвідувала чи не вся «надгуманітарна» молодь тамтешнього Срібного віку).

А коли перед тим його обрали професором психіатрії Казанського університету, то він одразу поставив як умову: перебудова всіх установ, пов’язаних з відповідними проблемами і викладання, і лікування.

Можна також згадати: його лекції відвідував юнак, який зазвичай приносив студентам «товар» із «булочної» свого хазяїна, молоденький Пєшков (майбутній Горький).

Через багато років у його автобіографічній прозі з’явився спогад про ті лекції: про те, як поштиво професор розмовляв із хворим на манію величі. Напевне, так само поштиво Владімір Михайлович розмовляв з таким же хворим на таку ж манію 1927 року. Зі Сталіним.

Схоже, це був останній діагностичний подвиг генія неврології (нібито потому він загадково помер).

А ось інший професор, Алєксєй Алєксєєвіч Ухтомський, що його лекції відвідував молодий Михаїл Бахтін, який саме Ухтомському завдячує певними фундаментальними поняттями унікального свого літературознавства.

Наш одеський земляк Россолімо, однокашник і друг Чехова, що саме з його піонерських зусиль розпочинаються вже нейрохірургічні способи лікування захворювань головного мозку.

Його монографія «План исследования детской души в здоровом и болезненном состоянии» вже за самою своєю назвою звучить як титульна сторінка чи не огрому чеховських текстів, присвячених тій сердешній «душі»...

А далі — Петро Борисович Ганушкін, що його Ільф і Петров приязно-жартома переназивали «Тітанушкін»: він суворо-нещадно віднаходив ніби найглибше дно тієї чи тієї душевної недуги.

А світ довкола ставав справді все більш нещадним.

Загадкова смерть Бехтєрєва. Драма в сім’ї великого нашого вченого Сергія Миколайовича Давиденкова, автора дивовижної за своєю інтелектуальною проникливістю книги «Эволюционно-генетические проблемы в невропатологии» (1947 рік).

Коли, здавалося б, навіть трава не росла без цензурного дозволу, без посилання на всесильну догму. Автор, серед іншого, досліджує досучасне, прадавнє мислення — і кидає у зв’язку з цим декілька «методологічних» реплік, дорогоцінних для розуміння самого феномену людини. А син, блискучий поет, то опиняється в радянський тюрмі (разом із Гумільовим-молодшим), то в нацистському полоні, де намагається організувати спротив і Гітлеру, і Сталіну, то знову в радянській тюрмі, де й помирає.

Пізніша генерація наших борців проти вже спадкоємців Сталіна неухильно наштовхувалася на таку твердиню каральної психіатрії, як Центральний інститут судової психіатрії імені професора Сербського в Москві.

Парадокс із парадоксів: цей форпост (поряд з одверто-таємною радянською політичною поліцією) режимної війни з дисидентами носить ім’я професора-дисидента дорадянської епохи: Владімір Петрович Сербський у 1911 році разом з десятками колег — професорів Московського університету подав звідти у відставку на знак протесту проти урядової реакції.

Таке в МДУ більше вже не повторилося! Що ж. У Едгара По є новела-притча про те, як у психіатричній лікарні божевільні захопили владу — з відповідними наслідками. Фабула, яка так нагадує ХХ століття, структуроване саме в такому напрямі.

...Десь у 1960-х у Києві шістдесятники спромоглися поставити фільм «Шлях до серця» (фільм — ніби парафраз постаті тоді вже надлегендарного Амосова).

І там один «добродій» про світогляд, роздратовано: «Це ж абстрактний гуманізм», а той у відповідь: «Краще абстрактний гуманізм, аніж конкретна нелюдяність».

Позаминуле століття і трохи початку минулого — це саме конкретний гуманізм людини чи то з стетоскопом, чи то з іншим відповідним знаряддям.

Книга добродіїв Сіделковського і Догузова в добрій інтелектуальній тональності віддає саме не «абстрактний», а гранично конкретний гуманізм — і доволі давнього минулого, і його відгомін у недавньому минулому, і в нашому сьогоденні. Вітаємо з цією книгою і її авторів, і її читачів.

II

І нарешті — монографія О.Л. Сіделковського «Врачебные ошибки и врачебные девиации».

На початку позаминулого століття Гегель у своїй славнозвісній «Феноменології духу» окремий — уже зовсім славутний... — розділ присвятив взаємостосункам (а власне, неувзаємненню) головних «гравців» людської драми — «пана» і «слуги».

Спрощуючи тут аж запаморочливу діалектику німецького надмислителя, трохи елементарно прояснимо її так. Щоб не робив той чи той, «пан» чи «слуга», але вони обидва завжди будуть у тому чи тому ступені незадоволені одне одним...

Ще більше спростив те неувзаємнення наш харківський поет Гулак-Артемівський, який, перебуваючи в оточенні своїх університетських — німецьких — колег, взяв та й переказав ту основоположну почуту від них драму світового спектаклю у своїй байці «Пан та собака»: що б не робив там Рябко, та пан його все одно карав...

Пафос же рецензованої книги — нагальна, аж пекуча необхідність «увзаємнення» лікаря і хворого в безчисленних, але обов’язково людяних його жанрах.

Ніколи не забуду трамвайне просторікування двох київських жіночок: бач, а той Амосов не захотів, щоб його оперували у його ж інституті, а поїхав до німецьких хірургів... Що ж. Таке пліткарство — лише одна з незлічених складових людської невдячності. І не лише на адресу великого гросмайстра його цеху.

Інше — ніби серйозніше. І набагато. 1880-ті роки. Лев Толстой — захворів його синочок найменший, Ваня — серед ночі поспішив із Ясної в Тулу. До лікаря Смідовича. «Докторе, допоможіть». А той раптом ні в яку. Не поїду, бо тут, у місті, у мене свої пацієнти, комусь із них стане недобре, і т.д. І не поїхав. І Толстой у відчаї кинувся шукати іншого лікаря. А Ваня тим часом помер...

Смідович-молодший (майбутній письменник-лікар В.В. Вересаєв) до батька: «Чому ти не поїхав?» А той у відповідь: «А мені не подобається його «Війна і мир». Бігає, бігає той П’єр по бородінському полі, нічого не розуміючи. От Данилевський так цікаво написав про 1812-й» (Данилевський — вправний, але взагалі-то маленький романіст тієї епохи).

Що ж. Часи перемінилися. Із біжучих американських новин: знаменитий тамтешній хірург заходить у палату до свого пацієнта, а в того на столику розгорнута «Війна і мир». «Як?! Толстого читаєте? Негайно зменшую вашу оплату за операцію наполовину!» Щоправда, і «пабліситі» тієї мізансцени було — на всю Америку. Дійшло навіть до чергової екранізації «Анни Кареніної».

Але в контексті тих спостережень — і спостережень київського автора — повернімося до того тульського інциденту, що в ньому великий письменник ніби наштовхнувся… на самого себе. Адже Толстой не те що не любив — він узагалі не приймав фахової медицини. І створив немалу почережність відповідних прозових сцен і образів. Художньо, зрозуміло, може й переконливо, але...

Горький у своєму толстовському «щоденнику»: «Я спросил его: — Вы согласны с Познышевым, когда он говорит, что доктора губили и губят тысячи и сотни тысяч людей?.. Это сказано после Дженнера, Беринга, Пастера. Вот озорник!»

А проте і тульський лікар не повинен був так повести себе в тій ситуації. «Девіація» (себто вже щось набагато ще гірше, аніж «лікарські помилки»).

Автор подає розлогу галерею і номенклатуру і тих помилок, і тих «девіацій». І насамкінець постає особливе читацьке враження від того й другого.

«Помилки» — це не те, що фатально-незникне. Це, схоже, ніби похідне від благословенного, хоча й супроводжуваного безліччю небезпек перебування людини і в біосфері, і в суспільстві, і наодинці з собою — від того, що ми називаємо індивідуальністю, несхожістю, «іншим».

«Видова» своєрідність кожного із нас, присутнього на Землі. Будь-яке «індуктивне», загального характеру довкола роду людського хоч-не-хоч, але раптом ніби аж наштовхнеться на ту своєрідність.

Доктор Сіделковський обраховує трагічно-хрестоматійні «лікарські помилки» взагалі-то чи не геніальних діагностів, аж віртуозів своєї справи.

Тож який вихід із цієї, здавалося б, безвиході? Напевне, те, що сьогодні виглядає ще утопією: безнастанне наближення медицини до кожної «індивідуальності» — в усій її абсолютній психосоматичній і всій іншій унікальності. Саме так.

Отож, ще трохи — і чи не почну злободенну розмову про інститут «сімейних лікарів». Але щось інше, вже подальше: у цивілізації майбутнього, напевно, «всі» будуть, у всій повноті тієї гаданої прийдешньої цехової медицини, лікувати «всіх».

Це, зрозуміло, може бути лише за умови появи тієї гаданої майбутньої цивілізації. З огляду на всі тяжкі «девіації» сьогоднішнього, такого тяжкого, дня. Але, як нещодавно сказала доктор Римма Адаменко, навчителька автора, «все буде добре». За умови згаданого увзаємнення медицини і соціуму. Але чому б і ні?!

Нагадаємо те, що всі знають, але ще не всі доконечно оцінили. Так, ХХ століття — це поспіль «травматичні епідемії» (згаданий пироговський «цеховий» образ війни). Загинули мільйони.

Але ж саме лікарі, а не лише, умовно кажучи, генштабісти врятували у своїх зусиллях мільйони — у всіх аж демонічних мізансценах тих «травматичних епідемій» — і воєнної медицини в них.

Читаю цей літопис і вдячності, і невдячності, і увзаємнення, і неувзаємнення на людському просторі, досліджуваному автором, і все ж таки зупиняюсь на найбільшому своєму враженні від вдячності.

На всіх сторінках рецензованої книги мені ввижалася тінь моєї тітки, поліської сільської «фершалки».

Як знала тітка Шура людське тіло — будь-якої статі, будь-якого віку! Робила для його полегшення, а то і порятунку, здається, чи не все. Окрім, зрозуміло, нейрохірургічних операцій... Вдень і вночі стук у вікно: «Іванівна, поможіть». І вона допомагала — до останнього свого дня. А по тому — півсотні тамтешніх поліських жіночок, які нічого не чули про античний хор плакальниць, йшли за тією вбогою труною і оплакали її так, як колись ридали давні грекині... Найсильніший в моєму житті академічний образ і жалоби, і вдячності.

Із того ж села родич, звичайний парубійко призову сорок першого, розповідає: ото очнувся у госпіталі і раптом відчув: всюди по тілу пульс, пульс...

Лікарі знають, що це таке. І раптом над ним, парубійком, нахиляється генерал у білому халаті — «і як гаркне: «Немедленно на стол!» — отак я уцілів».

Микола Нилович Бурденко. Солдатська легенда Другої світової. Як і тітка Шура — спочатку санітар і фельдшер, а потім уже все інше.

Словом, треба передовсім те увзаємнення, читачу, увзаємнення!

А то про різного роду «девіації» нашої медицини, і реальні, і, можливо, уявні (дуже, зрештою, можливо!), а особливо останніх політичних сезонів, можна вже написати грубезний трактат.

Чи то політичний, чи то, перепрошую, «неврологічний» — під умовною назвою «Неврози українського суспільно-політичного характеру». Істерія, неврастенія, психастенія і т.д.

А проте — продовжуємо свою роботу? Саме в такому напрямі здійснює себе ніби вже трилогія доктора Сіделковского і його співавторів.

III

Отже: А.Л. Сиделковский, И.А. Дюдина, «Прикладная неврология: руководство» (К.: Пабліш Про, 2019).

У цьому випадку наша рецензія носить характер гранично суб’єктивний, бо навіть трохи ексцентричний, може, аж несподіваний для шановних авторів. Зарані прохаємо в них пробачення.

Йдеться ось про що.

«Прикладная неврология» — себто вочевидь для фахівців. А проте. Давно вже така важлива галузь, як художня культура, пояснює себе ніби через саму себе. Але ж мали місце спроби пояснити мистецтво і, відповідно, самого митця з погляду інших «цехів» цивілізації. Скажімо, соціології чи особливим чином орієнтованих підрозділів філософії і т.д.

Нарешті, психології, а особливо того її напряму, який отримав назву психоаналізу. Не будемо говорити про успіхи чи не-успіхи тих ніби позамистецтвознавчих інтерпретацій художнього. Тут про інше.

На початку 1920-х молоденький казанський ентузіаст психоаналізу Алєксандр Лурія починає, не без подиву, приглядатися до тоді теж молодого кіно. Майже водночас до власне психології і самого психоаналізу вже починає придивлятися невдовзі прославлений молодий діяч цього кіно — Сергій Ейзенштейн (невдовзі він назве д-ра Фрейда — «великий віденець»).

Психологічним підґрунтям бажаної нової науки про кіно займається і недавній слухач пітерського Психоневрологічного інституту Лев Семенович Виготський.

Ця трійця на початку 1930-х зустрічається з метою вивчення мови кіно і навіть запрошує до співробітництва академіка Миколу Яковича Марра (з огляду знання ним біля ста мов, але передовсім давньої, ультраархаїчної свідомості, що витворила колись ті мови).

Тепер — уже не про конкретні досягнення цього крихітного наукового колективу, а про те, що він міг віднайти у «прикладній» книзі наших авторів.

Давайте замислимося над структурою будь-якого мистецького факту. З чого він, власне, складається? З моделювання того чи іншого видимого нам явища, предмета чи ансамблю цих явищ, цих предметів і т.д.

А куди і як спрямована ця, просто кажучи, предметність? З якою метою, задля чого? А щоб віддати важливий, але чуттєво ніби невидимий певний смисл, те чи те значення, що на них зупинилася увага митця. Себто художній образ побудований на свого роду компромісі поміж «видимим» і «невидимим»!

А далі: міріади способів до того «компромісу». І от «прикладна неврологія» у цьому її виданні наших авторів, серед іншого, спостерігає цей маршрут нашої свідомості від чогось «побаченого» суттєво — безпосередньо до тієї чи тієї смислової інтерпретації того «побаченого».

І дитячий малюнок, і, скажімо, «Гамлет» (що його так натхненно-завзято прояснював зовсім молоденький Виготський), і взагалі будь-який художницький жест вибудуваний саме на основі того «чуттєвого», яке в художньому образі стрімко зміщується до того чи того «надчуттєвого».

Певні ж зусилля «прикладної неврології» зосереджені на тій чи тій драматичній патології людської поведінки, самого людського тіла, самої людської свідомості, травмованих тим чи іншим чином, на тому «духовному» (в широкому значенні слова) шляху до заключної нашої реакції на те чи те явище світу цього.

Художник творить у своїх зусиллях той шлях своїми засобами, «прикладна» ж неврологія, серед іншого, вивчає ніби поразки, прорахунки, «девіації» на ньому.

Себто, студіюючи дану книгу, ми поряд з її власними «цеховими» цілями (або її, як казав Іван Франко, «ціхами») отримуємо унікальну можливість уже свого власного бачення ніби мандрів людських реакцій на довколишній світ, на ті чи ті норми, закладені в ньому цивілізаційним розвоєм людства.

Колись великий Іван Павлов сказав про згаданого «великого віденця»: «Ми працюємо ніби над одним і тим же, ніби риючи тунелі назустріч один одному» (в огромі людської свідомості. — В.С.).

Себто художник робить, перепрошую на парадоксальному слові, те саме, що й душевно хвора особистість. Вони інтерпретують світ — з обох його сторін. Тільки художнику цивілізація дозволяє це робити (бо навіть заохочує його до цього), а хворого вона необхідно від цього лікує.

Рецензована книга пп. Сіделковського і Дюдіної аж переповнена клінічним матеріалом, який віддає той незникно-трагічний маршрут душевних, поведінкових і взагалі всіх інших зусиль людини, яка на тому маршруті ніби спіткнулася, переплутала всі адреси своїх зусиль.

Бульваризоване псевдоромантичне уявлення про тотожність власне художньої творчості і продукування зраненою недугою хворою свідомістю відповідних тій недузі образів і взагалі житейських ситуацій — таке уявлення, при всій своїй барвистості-мальовничості, все ж таки непереконливе: буття мистецтва і буття чимось травмованої свідомості необхідно перебувають на різних полюсах культури.

Остання адже завжди розпрацьовує передовсім ту чи ту норму, що їй ми маємо коритися. До такої норми належить і та, що відповідно з нею хвора свідомість має бути знову приведена, сказати б, до тями: до тієї чи тієї загальноприйнятої норми.

Ось такий приклад. Видатний психіатр, одеський наш земляк, Віктор Хрисанфович Кандінський, десь в останні десятиріччя позаминулого століття першим у своєму цеху почав вивчати так звані «псевдогалюцинації» (назва, зрештою, трохи дивна, бо ж кожна галюцинація — це «псевдо»).

Але до чого ж впадає в око аж подібність тих галюцинацій в описах Віктора Кандінського до мальовничих фентезі Василя Кандінського (до речі, теж трохи одесита. Родичі?).

Ну, хай цим займаються їхні біографи. Родичі вони, зрештою, у зовсім іншому напрямі. Віктор Хрисанфович якось молодим пройшов через тяжку душевну недугу, що про неї, коли одужав, написав ніби мікромонографію (етюд про «обман почуттів»), де йшлося і про те, як же звільнитися від того обману. А композиції його чи родича, чи ні і нині висять у найбільш відомих музеях світу.

Так само великого російського поета Хлєбнікова з його надвитонченою поетикою, яка, мов ехолотом, сягає аж дна людської свідомості, колись спробували — і тепер пробують — оголосити «безумним». Насправді він пішов шляхом стільки ж парадоксальним, скільки по-своєму переконливим. Шляхом пошуків тих чи тих витоків словесної діяльності людини.

Отож, тому, хто хоче в напрямі самоаналізу віднайти і першовитоки, і подальші маршрути своїх чи чужих мистецьких зусиль, віднайти те й друге у своїх колег (хоча б у Кандінського чи Хлєбнікова), — відкрийте і простудіюйте цю книгу.

Для людей мистецтва вона, мов той дороговказ, який орієнтований на «цехово» підкреслений бік, разом з тим може вказати і на ту сторону «феномену людини», де твориться вірш, пишеться картина, знімається кіно.

Великий наш співвітчизник Давиденков колись написав: кожний із нас незрідка помічає в собі щось трохи ніби безумне у своїх уявленнях про світ; пропоную, продовжує він, не боятися тих відхилень від норми, але твердо замислюватися над їх походженням, їх проходженням і т.д.; що і буде нас повертати до тієї чи тієї загальноприйнятої норми.

Себто, додамо ми, давайте ж навчатися лікувати ніби самих себе?

Але, зрозуміло, за допомогою того авторитетного цеху сучасної цивілізації, що зветься неврологією, з усіма супровідними дисциплінами-асистентками.

Олексій Леонович Сіделковський ось уже друге десятиріччя очолює спеціалізовану неврологічну клініку «Аксімед».

Що впадає в око і в самій клініці, і в її, сказати б, літературно-науковій продукції, нами тут розглянутій (зрозуміло, з не фахового, але, на нашу думку, такого необхідного боку; скажімо так, з боку історії культури як історії нагромадження людяності — в науці й взагалі цивілізації)?

«Аксімед», отож, клініка, яка пам’ятає про витоки і подальший розвиток своєї науки, свого методу, самої «оптики», що спостерігає людину на тих її підвалинах, які необхідно особливо крихкі, схильні до тих чи тих кризових у них ситуацій, але які, разом з тим, є основою основ людини як явища.

І автор розглянутих тут книг, і очолювана їм установа, і репрезентована ним наукова дисципліна — це саме втілення гуманістичної практики і відповідної їй теорії, що їхнім полюсом є сама людина. І в її необхідній унікальності, і в її так само необхідній солідарності зі своїм оточенням.

Усе це допомагає нам — у широкому значенні пацієнтам — не лише власне медицини, але й усього сучасного, незрідка складного та суперечливого цивілізаційного процесу.

Лікар зазвичай приходить нам на допомогу, щоби повернути нас у той процес. За це йому велика дяка. Але — у продовження цієї подяки — маємо щось зробити для цього лікаря. Серед іншого, коли він вдається і до такого своєрідного лікування недуг людських, як теоретизування з приводу тих недуг. Отож, щоб полегшити лікарю в отих його зусиллях, принаймні бодай частинно ознайомити його з тим теоретизуванням.

Лікарю-теоретику, гадаємо, це допоможе у самому його фаховому етосі, а нам бодай частинно пояснить і роз’яснить феномен великої науки про людину як частину того, що колись отримало назву «феномен людини» (Тейяр де Шарденн).

Отож, читаймо і книгу доктора Сіделковського, і взагалі неврологічну літературу, себто те, що можна і треба назвати свого роду душевною біографією нас з вами, написану доброю рукою вочевидь гуманістичного, тверезо людинознавчого спрямування.