Журнал «Актуальная инфектология» Том 8, №3, 2020

Проаналізовані чинні програми спеціалізації за спеціальністю «загальна практика — сімейна медицина». Формування професійних компетенцій сучасних сімейних лікарів під час первинної спеціалізації вимагає інших підходів, ніж звичайний біомедичний алгоритм проведення заняття за схемою «діагностика — лікування — профілактика». В результаті спеціалізації на післядипломному етапі має бути сформований сімейний лікар, який у повсякденній практичній роботі зможе синтезувати дуже широкий спектр набутих знань, умінь і професійних навичок. Підготовка сімейних лікарів в Україні як на додипломному, так і на післядипломному етапі не позбавлена недоліків, що пов’язані з недостатнім урахуванням нових компетентнісних вимог до таких фахівців. Дві чинні програми (інтернатури та спеціалізації) із загальної практики — сімейної медицини майже ідентичні, відрізняються лише за кількістю годин на їх виконання. Складені вони без урахування попереднього багажу знань як лікарів-інтернів, так і курсантів та є повторенням програми навчання студентів. Знову вивчення окремих нозологічних форм, а не навчання інтернів/курсантів лікарського диференційного підходу до пацієнта, а не до хвороби. Чому б не прийти від синдрому (переважно хворі звертаються з синдромом) до нозологічного діагнозу. Це також не передбачено програмою. Тим більше, що згідно з освітньо-кваліфікаційною характеристикою та освітньо-професійною програмою від сімейного лікаря вимагається рання постановка діагнозу та скерування хворого у вторинну ланку надання спеціалізованої допомоги. На даний час ми скочуємось у навчанні сімейних лікарів до фельдшеризму. Що стосується розділу «інфекційні хвороби». На нього виділено занадто мало годин (на додипломному етапі навчання дисципліні — лише 64 години). Після аналізу звітів сімейних лікарів Львова за 3 роки було виявлено, що за звітний період вони обслуговують інфекційних хворих в межах 40–47 % свого часу. Так, це переважно за рахунок гострих респіраторних вірусних захворювань (ГРВЗ), грипу та вірусних гепатитів, але тим не менше. До того ж, проаналізувавши попередні діагнози сімейних лікарів хворих, які надійшли до інфекційної лікарні, вони, як правило, не співпадають з нозологічними. Добре, якщо це інша інфекційна хвороба, я якщо це соматична, хворий стає контактним, тому змушені проводити його лікування в інфекційному стаціонарі непрофільного відділення. І навпаки, якщо у соматичні відділення скерований хворий на інфекційну патологію (вірусні гепатити, лептоспіроз, туберкульоз тощо). Питання імунопрофілактики. Це питання згадується лише в програмі інтернатури, на яку виділено 6 годин, і то в додатковій програмі, що кафедри опускають за браком виділених годин. А практично це питання не розглядається взагалі, не говорячи вже про спеціалізацію та передатестаційні цикли. А це питання, як ми бачимо, в Україні надзвичайно актуальне: брак вакцин, недотримання календаря щеплень, відсутність пропаганди щеплень (а це одна з ланок роботи сімейного лікаря) та їх безпечності, масові відмови, навіть є факти про агітацію батьків відмовлятися від щеплень з боку лікарів (особливо педіатрів). Що говорити про позапланові щеплення (грип, папілома, гепатит В тощо). Щоб майбутній сімейний лікар зміг переконати населення, в першу чергу він повинен сам це виконувати і мати знання для аргументації своєї думки, а це вже викладачі вузів повинні вказати й акцентувати на найважливішому з цієї проблематики. На нашу думку, програму необхідно розробляти за принципом найімовірнішого застосування в практичній діяльності. Наприклад, теми: Гарячка. Екзантеми та енантеми, які зустрічаються у хворих на інфекційні хвороби. Жовтяниця. Діарейний синдром у клініці інфекційних хвороб (Холера. Сальмонельоз. Харчові токсикоінфекції. Кишковий єрсиніоз. Лістеріоз). Ротавірусний гастроентерит. Кишкові інфекційні хвороби з переважним ураженням товстої кишки (Шигельоз. Протозойні кишкові інвазії: амебіаз, лямбліоз). Харчові інтоксикації мікробного походження (стафілококові інтоксикація, ботулізм). Гельмінтози. Інфекційні хвороби з переважним ураженням нирок. Менінгеальний синдром у клініці інфекційних хвороб. Ангіни. Дифтерія. Вірусні гепатити (гострі хронічні). Грип та інші ГРВЗ, їх рання та диференційна діагностика. Інфекційні хвороби з ураженням нервової системи (сказ, правець). Інфекційні хвороби з ураженням шкіри (бешиха, еризипелоїд, феліноз). TORCH-інфекції (токсоплазмоз; краснуха; цитомегаловірус; герпес 1-го та 2-го типів). Ускладнення застосування ліків у практиці інфекціоніста. Антибіотикоасоційовані діареї. Відповідно виділених годин занадто мало. Для повноцінного забезпечення навчання для циклу спеціалізації необхідно щонайменше 72 години, для інтернатури — 156 годин. Не говорячи вже про інфекційні хвороби, що їх регламентують Міжнародні медико-санітарні правила 2005 року. Поняття про біобезпеку (чума, натуральна віспа, жовта гарячка, геморагічні гарячки Ласса, Ебола) — приблизно 24 години. Проблеми ВІЛ-інфекції та вірусних гепатитів — 36 годин. І так по всіх предметах. І щоб ці теми не були повторенням курсу навчання в університеті, а адаптовані до практичних потреб сімейної медицини. А головне — навчити молодих лікарів вчитися свого фаху, і заняття повинні бути у вигляді дебатів, дискусій, а не однобічного надання інформації з боку викладача. Отже, необхідний ґрунтовний аналіз програм навчання на всіх етапах та адаптація їх до сучасних вимог. Можливо, є необхідність збільшення термінів навчання. Введення до програм навчання «нових» для спеціальності розділів, таких як маркетинг, право, профілактична медицина тощо. Розглянути можливість розробки програми навчання за спеціальністю «загальна практика — сімейна медицина» вже на додипломному етапі.

Висновки. 1. Чинні програми спеціалізації сімейних лікарів не відповідають сучасним вимогам щодо надання ними якісної та ефективної первинної медичної допомоги. Переглянути тематику програм, щоб ті теми не були повторенням курсу навчання в університеті, а адаптовані до практичних потреб сімейної медицини. А головне — навчити молодих лікарів вчитися свого фаху, і заняття повинні бути у вигляді проблемних дебатів, дискусій, а не однобічного надання інформації викладачем. 2. Сучасні програми та плани спеціалізації сімейних лікарів мають відповідати як сучасним вимогам їх освітньо-кваліфікаційних характеристик, так і уніфікованим протоколам надання первинної медичної та невідкладної допомоги хворим, а також Державній формулярній системі лікарських засобів. 3. Навчальний процес під час спеціалізації сімейних лікарів має відбуватись переважно у закладах первинної медичної допомоги. 4. Вивчення методів доступності, керованості, профілактичної спрямованості, стандартизації та доказовості на основі уніфікованих протоколів первинної медичної допомоги у закладах сімейної медицини сприятиме підвищенню якості їх роботи щодо профілактики, ранньої діагностики та лікування. 5. Особливо важливим у процесі спеціалізації сімейних лікарів є відсутність повторення курсу навчання їх на додипломному етапі навчання в університеті, а сам процес професійної освіти слід базувати на інтерактивних технологіях. 6. Що стосується додипломної підготовки майбутніх сімейних лікарів, то на їх підготовку виділено лише 90 годин (40 практичних) на 6-му році навчання, тематика — це амбулаторна терапія, хірургія, педіатрія, акушерство-гінекологія. В результаті студенти не мотивовані та професійно не підготовлені для надання адекватної фахової допомоги. Питання розробки мультидисциплінарної програми підготовки з дисципліни «загальна практика — сімейна медицина» на додипломному етапі підготовки є нагальною проблемою часу.

В подальшому наукові розробки повинні бути спрямовані на підготовку сімейних лікарів за наскрізною програмою на додипломному та післядипломному етапах.